Чарівна казка

Оглавок восьмий
Дзвін

Нагорі було високе приміщення – метрів десять чи навіть усі п’ятнадцять у висоту. Зверху. На балці, дрімав гак.
– Лети і почепи дзвоник на гак!
– Є!
– Подивися на нього в лупу стороною збільшення! Зеленою! Не забув?
– Є!
Тепер велетенський дзвін із довгим билом на товстенній вірьовці висів на гакові. Він займав майже все приміщення.
– Я згадав цю дзвонарню! – гукнув Волохань. – Бачиш ці чорні віконниці? Їх не було! Вони знищують звук. Як тільки я зламаю першу віконницю – починай дзвонити! Дзвони та ні про що не думай! Хай небо впаде на землю – дзвони!
– Слухаюсь!
Волохань кинувся в атаку на одну з віконниць. Він плювався слиною, ламав її лапами, гриз щелепами … Вона полетіла вниз. Павук кинувся до іншої віконниці, а хлопець ударив в дзвін билом. Ще, ще, ще,
Магічний, чаруючий добрі душі звук полинув над замком. Він заповнив Тимкову голові і він дзвонив, дзвонив…
Дзвонар не бачив, як Волохань лапами ламає віконницю за віконницею, а по ньому б’ють убивчі закляття злих чарівників, випікаючи чорні плями на сірій шерсті. Він не бачив, як одне з заклять влучило павукові у серце й він полетів униз разом з останньою чорною віконницею.
Він дзвонив та дзвонив і не бачив, як від гуку чарівного дзвона розтало магічне поле, яке захищало Чахликові володіння від очей та чарів добрих чарівників.
Він не бачив, як скликані голосом чарівного дзвона, на допомогу обложеним  квапляться добрі чарівники й чарівниці. Як по небу на гарбузові летить забудькувата Фея, яку дзвін покликав із садка Попелюшки. Як по небу летить на мачушиній мітлі Білосніжка (після інциденту з яблуком вона закінчила курси добрих чаклунок), а за нею у семимильних чоботях біжить захеканий чоловік-принц mit bloßem Swert у руці та оберегом від злих чарів на грудях. Як з-під землі лізуть, мов грибочки, семеро гномів. Як Рапунцель лупцює косами горопашного Змія Горинича. Як Іван-царенко, покликаний голосом дзвона, виводить із темниці Василису Премудру. Як принц ельфів, залишивши Дюймовочку вдома, летить на чолі ельфійського війська із шпагою, схожою на швацьку голку.
Він не бачив, як злі чарівники збилися докупи та відбивалися закляттями. Але коли ельфійські шпаги прокололи тіло Гадюки трохи нижче спини, вона заверещала:
– Корюсь тем … світлій силі! Здаюся! Я більше не буду!
– І я не буду! Здаюся!
– Здаюся!  Більше не буду! Ой!
– Мир! Здаємося!
Стіни замку білішали на очах, а Тимко дзвонив, дзвонив … Угору збігла Тетянка і поцілувала його у обидві щоки:
– Ми перемогли! Ура! Ура!
Разом збігли вниз. Сяючий від щастя Тимко спіткнувся об … Це була нога павука, який впав з башти.
– Він мертвий! – дзвін ударив вже у Тимковій голові. – Чи … ще …
Повільно він витягнув пляшчину  «ака віти» і влив увесь вміст Волоханеві до розкритої пащі. Він ледь ворухнувся і … щез. На землі стояв дідок з білою бородою у білій довгій мантії.
– Як довго я спав! – позіхнув він. – Здрастуйте, шановні. Я – хазяїн цього замку чарівник Добродій. Схоже, поки я спав, щось сталося?