Чарівна казка

Оглавок четвертий.
Спроба втечі

– Вона права! – збагнув шибайголова і кинувся, як і був, у чарівному капелюхові, до шафки з мітлами. Вона одразу відчинилася – чарівний замок на шафці відчинявся перед власником капелюха. Хлопець вхопив свою мітлу …
На першому уроці Гадюка вчила їх:
– Візьміть мітлу. Вона відчуває ваші руки та думки. Зразу ж підкоріть її своїй злій волі. Добре гарикніть: „ Корись, бо зламаю!“ Якщо буде впиратися – висмикніть та зламайте декілька прутиків. Буде впиратися далі – киньте у дрова та виберіть собі нову мітлу.
Він тоді взяв мітлу та подумав:
– Не набридло стояти у шафі?
Мітла ледь здригнулася в руках.
– Потоваришуємо?
Здригнулася ще раз. Тимко сів на неї й полетів. Перший політ вийшов на «дуже погано» ( тобто був першокласним). «Кінь» та вершник знайшли спільну мову!
Мітла винесла Тимка до відкритого верхнього вітражу. Він вперше опинився поза замком Чахлика Невмирущого. Бо учнів молодших класів зі школи надвір не випускали.
Увесь замок був чорний: дванадцять башт, з’єднаних чорними стінами, та центральна, тринадцята. Вороння. Яке обсіло центральну башту, голосно закаркало. Дві ворони відділилися від зграї та погналися за втікачем. Вони летіли напрочуд швидко. Ближче, ще ближче …
– Ех, учився б я у класі «М»! – подумав утікач. Але …
Хлопець пам’ятав закляття, яке перетворювало різні предмети на фальшиве золото. З розпачу, як учили на уроці, він націлив вказівний палець  правої руки на ворону:
– Аурос!
На другу:
– Аурос!
Дзьоби, кінчики пір’я та кігті переслідувачів стали металевими. Вони незграбно крутилися на місці, махаючи головами. Ось вони далі, далі, далі …
Втікач був уже далеко, коли ворони перетворилися на двох юних злих чарівників на чорних літаючих килимках. Вони наздоганяли Тимка. Зараз почнуть чаклувати!
Але чарівні палички не підіймалися. У капелюху зашумів голос:
– Ще трохи – і він наш! До Чахлика відведем. Він нас за це … обдарує.
– То капелюх читає думки! – здогадався втікач і зрадів, що сидів у злому класі на останній парті. А Гадюччин капелюх читав у першу чергу думки з перших парт.
Килимки були на відстані метрів двадцять від мітли. Раптом Тимко начебто налетів на незриму гумову стіну. Вона вигнулася, пропустивши його трохи вперед, а потім різко кинула назад. Він угатився у найближчого переслідувача, той злетів з килимка і в падінні вчепився у другий килимок. Хлопець ледь не впав з мітли.
– Шукай сховку! – подумки звернувся він до неї. – Бо мене вб’ють, а тебе спалять!
Мітла шугонула вниз. Заборонений ліс, у якому жили вовкулаки, вампіри, привиди, гобліни та інша нечисть, проковтнув їх. Дерев’яний  «кінь» поніс  «вершника» між дерев та кущів, віртуозно маневруючи. Зрідка ззаду, спереду, з боків на втікача кидалися розмиті напівтемрявою чорні потвори, але «транспортний засіб» виконував хвацький пірует і вони «мазали».
За спиною лунали удари об стовбури, лайки та прокльони: переслідувачі явно не були готові до полювання з перешкодами. Мітла метнулася між гілками дерева з великими, як скатертина, листками. Вони закривалися при доторкові, намагаючись вхопити хлопця. Один з листків дряпонув твердим краєм ногу, але мітла вже вилетіла з-під гілок рослини-хижака.
Позаду – крики болю та закляття: переслідувачі влетіли у крону хижого дерева, але їм сьогодні не щастило. Листки хапали їх за руки та ноги, а вони відстрілювалися закляттями. Крики віддалялися та слабшали.
– Ура! Відірвалися!
Мітла занесла вершника до похмурої яруги. Печера!