Чарівна казка

Оглавок п’ятий.
Бабуся Ягуся та її співмешканець

Втікач влетів у печеру і помчав, майже не збавляючи швидкості. Нічого не було видно. Тимко притулився до держака мітли усім тілом, чекаючи зіткнення зі стіною або стелею.
Нарешті зупинилися! Хлопець стояв у мороці, обдумуючи подальші дії. Почало світлішати – то світилася пліснява на вогких стінах печери. Очі пристосувалися до темряви, можна було розрізнити пальці на руках.
На голову щось давило. Хлопець зняв учительський капеюх, сягнув углиб рукою. Витягнув невеличку пляшчину з незрозумілим написом «aqua vita». Засунув її назад до головного убору і пішов уперед із мітлою на плечах.
Хід вів прямо, відгалужень не було. Плісняви стала більше. Було видно, як у вечірніх сутінках. Хотілося пити. Було незвично та лячно.
– Здобич! – прошелестіло в голові. Обернувся. За ним скрадом ішла, накульгуючи, бабця з великим ціпком.
– Учитель чи учень? – шепотів капелюх. – Для вчителя замолодий, але в капелюсі! Все одно з’їм! Тільки щоб Він не почув!
– Не треба мене їсти! – з усіх сил закричав наляканий Тимко. Може, цей «Він» почує?
–  Заспокойся, дитятко, – защебетала бабця,  – не бійся бабусі Ягусі. Я добра.
– А …  Івасика-Телесика хто з’їв?
– Не я …він утік. А ти не втечеш! Немає куди.
– Дитина і Баба Яга? – зашелестів капелюх напівсонним голосом, – от лихо! Лихо!
Із темряви вибіг велетенський волохатий павучисько величиною з добре теля. Хлопець сів на підлогу, бо від переляку не міг бігти. Оце так влип!
– Здоров, парубче! – зупинився павук. – Не бійся. Як ти сюди потрапив?
– За мною гналися. Мітла занесла, –  ледве спромігся відповісти наляканий гість.
– Шкода. Чахлик замкнув нас у зачаклованому лабіринті. Зайти може кожен. Вийти – ні.
– А за що?
– Не пам’ятаю.
– Мене, – втрутилася Яга, – бо хтось наворожив йому, що я видам таємницю його смерті . От і замкнув мене сюди! Їсти нічого, пацюків їмо, Волохатик ловить ( вона кивнула на павука). Вони сюди забігають, а вибігти не можуть!
– Воду вживаємо дощову, – продовжив павук , – вона сюди затікає. Моя – он у тому кутку, в калюжці. Справжня аква віта! Та надіп’єш – павуком станеш. Вода Баби-Яги …
– Не дам води! – верескнула баба-Яга. – Сама не напиваюся!
– Раз павук Волохатик назвав свою воду «ака  віта», як на моїй пляшці написано, – подумав Тимко, – із пляшки можна пити.
Він витягнув із капелюха пляшчину «aqua vita» й обережно надсьорбнув.  Втома пройшла. Ковтнув ще раз – по тілу заструмували гарячі блискавки.
– Тільки три ковтки, не більше! – згадав він мамину казку і ковтнув ще раз. Тіло налилося могутньою силою … куди тому танку Е-100!
– А … якщо пробити прохід у стіні?
– Намагалися. Не вийшло.
Тимко пішов печерою, гупаючи налитим силою кулаком об стіну. Болю не відчував. Стіна відповідала глухим відлунням.
Ось вона відповіла на удар лунким голосним звуком. Тут.
Тимко підняв каменюку метр уздовж, пів метра впоперек і з усієї сили вгатив ним у стіну печери. Камінь розсипався на друзки, по стіні пішли тріщини.
– Тепер цим каменем! Ще! Ще!
– Молодець!
– Ура!!!
Стіна розсипалася, відкривши вузький похід. Полоняники посунули у нього майже навпомацки. Раптом спалахнуло світло.
– Чарівні свічі! – охнув подумки Тимко. Ці свічі запалювались, коли хтось заходив до приміщення та гасли, коли воно порожніло.
Місце, у якому вони опинилися, нагадувало комору. Якісь скрині. Бочки.  Білі указки на поличках …
– Я згадав! – павук Волохань шкребнув собі голову гачкуватою лапою. – Це сховок чарівників Білого Замку.
– Зараз він чорний! – хіхікнула баба-Яга.
– Добре, що сховок не знайшли! – подумав Тимко.
У чотирьох бочках була вода. Звичайна. Холодна! Ще у семи бочках – консерви.
Після перекусу огляд продовжився. У скринях лежали білі мантії, капелюхи, чоботи …
– Чоботи-скороходи! – гмикнула баба-Яга.
– Літаючі килими! – підважив Волохань лапою віко іншої скрині.
Хлопчик пройшов декілька кроків і наткнувся на щось невидиме. Провів рукою – скриня … щось м’яке зверху. Він узяв цю річ, підійняв.
Перед його очима виросла скриня. А у руці була шапка бузкового кольору.
– Шапка-невидимка!
– Якщо її поклали на скриню, мовила Яга, – там щось дуже цінне!
З гіркою бідою збили важезний зачаклований замок зі скрині. Для цього павукові довелося декілька разів на нього плюнути ( ядуча сила слини роз’їдала навіть метал), а Тимкові – прикласти богатирську силу, яку він одержав після трьох ковтків «ака віти».
У скрині лежали рюкзачок, пакунок з інструментами та дзвоник.
– Оце і все? – буркнула стара.
Павук відібрав у Тимка мітлу, ткнув держак у рюкзачок і … мітла щезла!
– Вона всередині. Це рюкзак, у який можна покласти будь-що. А навіщо дзвоник?
Волохань подзвонив, але нічого не сталося. Він похитав головою, але все-таки поклав дзвоник та інструменти до рюкзачка.
– Що це за указки? – спитав Тимко.
Це чарівні палички добрих чарівників, – одказав Волохань. – Бери, Тимко. І ти, Яго, бери. Я не візьму: лапи не ті. Слухайте: чарівні добрі палички виконують лише добрі бажання. Тому бажання вбити ворога вони не виконають.
– Тобто, якщо нападе злий чарівник, вони нас не врятують?
– Чому? Накажи «обеззброїти зло» – і злий маг буде позбавлений чарівної сили. «Знерухом зло» – він заклякне. Найчастіше зло вкладають спати. Побажай: „ Солодких снів на сто років“ –  через сто років сну усі злі чари з будь-якої голови повилітають!
Тимко узяв чарівну паличку. Для могутньої сили вона була залегка – не відчувалася у руці. Поклав у купу двадцять паличок, наставив свою:
– З’єднайтеся!
Двадцять паличок злилися в одну. Узяв у руку … Клас! Чарівна бойова палиця!
– Я знайшов вихід! – сказав Волохань.
– Випробую палицю, – вирішив хлопець. Наставив чарівну палицю на вилам у стіні і сказав:
– Закрийся!
Розкидане каміння уляглося на місце, вилам закрився.
– Досить гратися! – буркнула баба-Яга. – Що робимо далі?
– Тікаємо! – вискочив Тимко.
– Хтось до нас уже тікав? – спитав Волохань.
– Я. На мітлі. Але у польоті наткнувся на щось і воно відкинуло мене назад.
– Зрозуміло. Чахлик оточив свої володіння магічним полем. Не пройти. Ми не проб’ємся.
– Я знаю! – втрутилася стара.  – Знайдемо Чахликову смерть. Без Чахлика злі чарівники як пси без хазяїна. Перегризуться.
– І де той острів, на якому дуб, на дубі скриня?
Баба-Яга осудливо похитала головою:
– І ти знаєш? І Іван-царенко знає. Я йому встигла вісточку послати. Якщо Невмирущий досі живий, він смерть переховав. Вона десь у замку. Я її нюхом чую! Смертю пахне!