Чарівна казка

Оглавок другий.
А-біринт

Перед хлопцем була шахова дошка. Фігури, не сходячи з клітин, дражнилися, кривляючись: чорні фігури – з білих, білі – з чорних.
Тимко згадав, що ще в першому класі тато спробував навчити його шахової гри. Але йому було нецікаво.  «Комп»  цікавіший.
– Е-е-е … е2-е4!
Білий пішак слухняно перебіг на дві клітинки вперед. Чорний пішак, одержавши копняка від коня, полетів уперед, збив з дошки білого пішака та туру і сам вилетів з поля.
– То це гра в «Чапаєва»! Е4-е8!
Білий пішак вибив чорного пішака з дошки, але чорний король вивернувся та збив його з поля. Фігури літали туди-сюди, врешті у школярика залишилися лише дві фігури – король та пішак – а у ворога цілих сім.
Я вас! – майнуло в голові. Тимко вискочив на поле, вхопив короля ( він був йому майже по пояс, але виявився напрочуд легким) і погнався за ворожими фігурами.
Вони то розбігалися, то разом кидалися в атаку, але школяр так молотив їх білим королем, що вони гарматними ядрами вилітали з поля. Останнім вилетів чорний король.
– Іди, щоб тобі! – простогнав він.
– Тобі допоможе лише твоя злість! – пригадав переможець слова відьми. І рушив уперед. А-біринт заплутував його безліччю ходів, але він, щоб не бродити по колу, користувався маленьким іграшковим компасом, який був на ремінці годинника.
Тато подарував!
Попереду із мряки виросли кущі, між якими було важко протискуватися. Раптом дебелий кущ прийшов у рух, притиснув хлопця до іншого куща. Ребра тріщали, руки були затиснуті. Гілка шмагонула по обличчю, бідаха автоматично вчепився в неї зубами …
– А-а-а-а! – заверещав «кущ» і вдарив іншою гілкою по голові. Перед очима пішли рожеві кола, він випустив зламану гілку з рота … Кущі довкола танули, наче морозний малюнок на вікні під впливом тепла.
– Тобі допоможе тільки твоя злість! – знову пригадалося йому.
Кущі розтали, перед очима з’явилося велике поле. У кінці поля стояли Чорні двері. Рушив до них, але прямо перед його носом пролетіли та гупнулися під ноги боксерські рукавиці. Він швидко одягнув їх і …
До нього рухалась повітрям, загрозливо метляючи туди-сюди, пара боксерських рукавичок.
– Невидимий суперник! – здогадався  «боєць невидимого фронту».
Почався бій. Боксувати з невидимим суперником, рухи якого вгадувалися лише по рухах його рукавиць, було важко. Він пропускав удари, з носа юшила кров …
– Я сам винен! – дорікнув собі. – І чого кричав те «атстань»?
Із розпачу він кинувся під удари і вгатив кулаком наосліп. Рука вдарилася у щось тверде …
– Ой-й!
Перед бійцем з’явилася дівчинка одного з ним зросту, у бійцівських рукавицях, з великим синцем під лівим оком.
– Твоя пика не краща! – буркнула вона.
– Про …
Різким рухом рукавиця  затулила йому рота.
– Тсс! – зашепотіло дівчисько, – Гадюка почує. Запам’ятай: ніколи не вибачайся! Погане називай добрим, добре – поганим. Не здумай пропустити мене вперед!
І вголос, плаксиво:
– Як ти б’єшся, бандите! Синяк буде!
Зрозумівши  «правила гри», хлопець перший відкрив двері посеред поля, ступив у них і опинився в незнайомому коридорі.
Перед ним знову стояла Гадюка.
– Дуже погано!
– Це як у нас «дуже добре», – зрозумів Тимко.
– Ти зачислений до класу «Б» ! Миша покаже клас та спальню! Мене називати «Ваша злосте»! На накази відповідати «корюсь темній силі»! Твоє погоняло Бичок! Пішов!
Дівчинка непомітно штовхнула в спину.
– Я … корюсь темній силі!
Так колишній учень п’ятого класу Тимофій Афонов, а нині Бичок, опинився у «Б»  класі Школи Злих Чарівників.