Казки для дітей

Переповідала моя прабабця, якій переповідала її прабабця, що жив в нашому селі парубок. Був він дуже ледачий, всі дні тільки те й робив, що спав. Нічого його не цікавило, ніщо не хвилювало. Батьки померли, коли ще малим був, і залишили у спадок хату та чарівне цебро. Прокинеться буває Ледащо, покрутиться з боку на бік, відчує, що їсти хочеться, візьме цебро та йде до річки. Закине його в воду, протягне, а як на берег поставить, то там повно риби. Тоді він ту рибу на кусень хліба та глечик молока поміняє, голод...

Кіт і професор жили в маленькому будиночку на краю міста. Професор закінчив академію, прочитав безліч філософських книжок, а кіт був просто мудрим. Вони сиділи й милувалися заходом сонця, сьорбаючи терпкий трав’яний чай. Перед тим як лягти спати, друзі завжди зазирали в чарівне дзеркало, щоб переконатися, що в їхньому світі все добре. Цього разу побачили, що на місто суне величезна зграя драконів. «Біда!» – вигукнув професор і схопивши кота під пахву, як був в халаті та капцях, вибіг на вулицю. За рогом жив оракул. До нього зверталися лишень у випадках, коли...

Сонячного дня на прогулянці Назарчик смикнув тата за руку: – Татку, ну коли вже ти мені купиш собаку? Або хом’ячка? Ну, хоч рибок ку-пи-и-и. – Ми вже про це говорили, – тато поглянув суворо. – Але я хочу! Хочу! – притупнув ніжкою. – Гаразд, – тато узяв сина за руку та стрімко повів за собою. – Ми куди? Мали ж йти стрибати на батутах, – хлопчик ледве встигав за стрімкими татовими кроками. Він розхвилювався, аж почервонів. – Батут зачекає, підемо до зоопарку. Вони пройшли тінистою алеєю, обійшли дитячий майданчик, минули...

Високо на небі жила маленька Зірочка. Вона любила дивитися на землю і спостерігати як живуть люди та тварини. Їй було одиноко. Зірки, навіть, в одній галактиці, мешкають за мільйони кілометрів одна від одної. Вони спілкуються, надсилаючи світлові сигнали, проте, нашій зірочці хотілося справжнього близького та душевного спілкування. Якось маленька побачила, як з неба падає зірка, яку вона давно знала і вважала своєю подругою. Це було неймовірно прекрасно й водночас жахливо. Зірочка заплакала. *** Щодня Зірочка думала про далеку землю – блакитну планету, яка так разюче вирізнялася поміж інших і про...

У ті часи, коли по землі ще бігали мамонти, а люди мешкали у печерах та носили замість одягу шкури тварин, жила одна дівчинка, на ім’я Зоря. Вона була весела та непосидюча. Влітку жінки племені збирали ягоди, гриби, коріння та трави, а чоловіки ловили рибу та полювали. Коли приходила зима, плем’я перебиралося жити до великої печери. В цей час надворі все ховалося під густим шаром снігу. Люди плели сітки, шили одяг, робили гачки для риболовлі, різьбили фігурки з бивнів мамонтів, малювали на камінні, співали пісні та виглядали весну. Цього року зима...

Жили собі три сестрички. Старша дівчинка мала ведмедика, середня — собачку, а у маленької не було улюбленця. Виповнилося Ладусі три рочки й тато, вертаючись з роботи, заїхав у великий магазин. Всі полки там заставлені іграшками. Чого тільки не було: ляльки,  пупси, паровозики, машинки, конструктори, роботи, велосипеди, все, що тільки можливо уявити. На дальній поличці, у куточку, сидів та сумував маленький біленький ведмедик. Люди заходили, обирали іграшки, а на малюка не зважали. Продавчиня тітка Клава хотіла зняти ведмедика з полички та закинути на склад, а на його місце поставити більш популярний...

Ладуся любила тварин, а найбільше свого песика Гавчика. Вони цілими днями гралися разом, і не було у світі щасливіших друзів. Якось мама відвела Ладусю до цирку. Дівчинці дуже сподобався великий веселковий шатер, спритні акробати, але найбільше вразили дресовані тварини. — Тепер, Гавчику, вчитиму тебе різним фокусам, — виголосила Ладуся. Гавчик привітно замотав хвостиком. Він завжди радів новим забавкам. — Ось п’ять м’ячиків. Дай мені синій, — Ладуся розклала м’ячі й приготувалася навчати свого песика, але той тільки завиляв хвостиком не розуміючи. — Дай синій м’яч, — повторила Ладуся і ручкою...