Дім, що чекає

Він стояв спустошений, покинутий, з розбитими вікнами. Почорнілий.  Зверху накособочений, без даху, з чорною дірою замість входу. Він не був самотнім. Таких домів за рік повномасштабного воєнного вторгнення було чимало. Вони були архітектурними свідками війни. Не про таку долю вони мріяли.

Кожна людина мріє про свій дім, хоче, щоб він був затишним, міг зігріти своїм теплом. Хай на вулиці йде дощ або сніг, або крижаною ковдрою вкриває і робить білим цілий Світ зимова завірюха, а ти поспішаєш до нього, він відчиняє тобі двері. Затишний і теплий. Горнятко з чаєм, що живить, тепле ліжко, яке дає відпочинок, нова книга, що чекає на полиці — потім тобі не раз пригадаються такі рідні твоєму серцю дрібнички. Дрібнички, що залишились лише у спогадах.

Дім… тут народжуються історії, які складаються і утворюють дерево роду, яке своїм листям, гілками, стовбуром об’єднується з іншими родовими деревами, що разом становлять Літопис народу.

Тут закохані зізнаються в коханні, всі радіють, весілля шумить, що почують стіни, а потім зрадіють дитячім усмішкам. Немовля і доросла людина відчувають, що вдома лікують і вікна, і стеля, і стіни. Буття, мов величезний потяг, курсує і не може зупинитись. Люди сідають і встають до такого потягу на різних станціях, кожна з них замість букв має цифри, так позначають роки. Рік тому ми поїхали від своїх домівок і рахуємо кожен день війни. Кожен день. Зимовий лиходій наслав свої чари, щоб ми замерзли і пропали.  Зима скувала наші серця кригою болю, але війна скінчиться і вони зігріються. І прийде весна. Весна обов’язково прийде. Тільки треба дочекатись. 

Дім, я повернусь до тебе навесні. Я відбудую тебе. І буде квітнути вся Україна!