Хто головніший?

У синьому-синьому небі жила собі маленька, пухнаста, біла хмаринка. Тут було багато хмар та хмарин, і кожна з них мала свої справи та обов’язки. Всі вони були різними: одні грозовими, другі дощовими, треті сніговими, було ще й інших багато, правда маленька Хмаринка про всіх своїх родичів ще мало знала, бо не так давно народилася.

Жили вони дружно та без суперечок до того часу, аж поки малій  не скортіло запитати в когось зі старших хмар, хто з поміж них найголовніший. Ой, лишенько, що тут почалося! Кожна, з дорослих хмар, намагалася довести, що саме вона найголовніша та найпотрібніша.

– Тут я найголовніша! – гримнула Грозова хмара. – Бачиш, яка я велика, сувора й грізна? Гримаю громами, сиплю градом, блимаю блискавками, всі мене бояться, отже я найголовніша.

– Як би не так, втрутилася Дощова хмара. – Ти, усіх лякаєш тільки! Твій град нищить врожаї людей, дірявить дахи, а блискавиці палять дерева, та й  гуркіт стоїть такий, хоч вуха затикай, що доброго? От я – справді найголовніша, поливаю дощами поля та ліси, вмиваю деревам листочки, травичка гарно росте, грибочки також. Я напуваю спраглу землю, коли дуже спекотні дні видаються. Всі мене люблять та чекають. А ще й дітки радіють дощику, бо люблять стрибати по калюжах. І веселка після мене зависає у небі барвистим коромислом. Отож моя робота і є найважливішою.

– Та що ти, сестро, таке кажеш? – обізвалася Снігова хмара. То я найголовніша з поміж вас усіх. Коли настає час зими, то я струшую на землю сніжок, вдягаю тепленькими шубками і дерева, і кущі. Всю землю вкриваю сніговою ковдрою. І їм не страшні зимові холодні вітри, тріскучі морози, сплять собі аж до весни, сил набираються, щоб весною порадувати всіх соковитою зеленю та буйним цвітом. Тож думайте самі.

Далі й решта хмар почали доводити, що вони головні й потрібні, тому зчинили неймовірний галас та сварку. Врешті пересварилися всі й перестали одна з одною розмовляти. Запала неприємна мовчанка, ображені та сердиті хмари зиркали одна на одну й відверталися. Мала Хмаринка зрозуміла, що накоїла лиха:

– Це ж треба було мені таке запитати? Тепер усі ображені через мою необачність, – мовила вона. – Вибачте, дорогі мої тітоньки й сестрички, я  ніяк не хотіла вас пересварити. Намагалася лиш зрозуміти хто головніший, і потрібніший. Але тепер уже знаю.

– То й нам скажи, – гримнула нетерпляче Грозова хмара.

– Так-так, ми теж хочемо знати, – мовила Дощова хмара.

– Дуже цікаво, – подала голос і Снігова хмара.

Всі знову загули й обступили маленьку Хмаринку, бо дуже хотіли дізнатися, якого висновку дійшла вона.

– Прошу тиші, – спокійно й урочисто сказала Хмаринка, а голосочок її кришталевим дзвіночком задзвенів у синьому небі. – Те що я зараз скажу, дуже важливо, тому хочу, щоб спочатку ви всі помирилися, і більше ніколи не сварилися. Насправді зовсім не важливо, хто головніший, важливо те, що ми всі однаково потрібні. Кожна з нас робить дуже важливі справи і для людей, і для природи, і для звірят, і для землиці. Без нас їм не обійтися. – Хмаринка замовкла й сонячно всміхнулася, а далі посіяла на землю дрібний та теплий літній дощик. Відразу ж після цього веселка розкинула небом свій різнобарвний рушничок, а всі хмари та хмарини, погоджуючись з малою, згідно закивали голівками, та задоволено всміхнулися одна одній. З того часу, більше не сварилися.