Маленькі подаруночки

А згодом я відчув на собі щастя батьківства. Крістен народила трьох маленьких кошенят. Спершу я подумав: «От мороки з ними буде! І прийдеться залишитись у якомусь місті, поки дітлахи не повиростають». Але малі кошенята приносили не мішок труднощів, а море радості. Ми гралися усі п’ятеро. Тільки подумати, яка велика у мене сім`я!

Двоє кошенят були схожими на Крістен. Біленькі та чистенькі, як сніжок. Ми так і назвали їх: Сніжок і Пушок. А Чорнушка була схожою на мене. Вся чорнюща, як смола, а очі зелені, як сад весною. Ото я радів такій дочці. Вона була найменшою з-поміж котенят, як і належить кішці. Я вчив їх усьому чого знав сам: як правильно для забави ловити мишей, щоб не поранити їх, як правильно гострити кігті, як потрібно дивитися на людей, щоб випросити їжі, як ховатись і правильно вибирати схованку. У нашім котячім ділі стільки подробиць і хитринок, що про всі й не розкажеш.

Тоді я сильно подорослішав. Навіть Крістен це помітила. Я став серйознішим, адже повинен був піклуватися уже не тільки про себе чи навіть про нас обох з Крістен, але й про трьох малих бешкетників. Я навіть дозволяв їм тягати мене за вуха! А Чорнушка й за хвоста любила потягнути. Ото вже втіхи їй було! Коли дітлахи подорослішали ми продовжили нашу мандрівку. Їм подобалося мандрувати так, як і нам. «Мабуть, це передається генами», — задоволено думав я. Задоволено через дві причин. Перша: я був дійсно гордий, що дітлахи схожі на нас. Друга: я знав, що таке гени. Колись дідусь читав про це вголос, от і запам’яталось. Це інформація, яка передається від батьків до дітей. Вона може проявлятись у вигляді рис характеру, зовнішності чи звичок. От чому діти й батьки такі схожі: справа у генах.

Я зрозумів, що немає нічого кращого за власну сім’ю. Її потрібно оберігати, цінувати і догоджати  у всьому. Адже це рідні створіння… Я згадав про дятла і Жовтоку. І якраз вчасно, адже наступна розповідь — про них.