Камелія та рожеві окуляри Бабусі Коллонади

Казка присвячується конячці Камелії (23 березня 1975 р. – 2008р.) Української верхової породи з породистими предками.

Камелія мала успішну кар’єру спортсменки.

А після вдалої спортивної реалізації Камелія стала першою в Україні конячкою іпотерапевтом. Камелія працювала з хворими дітьми.

1. Камелія дізнається про існування рожевих окуляр.

Ця досить довга і захоплююча історія розпочалася в один із най, що ні є зовсім звичайнісіньких днів. Камелія, відпочивала на лузі, вдивляючись у хмарки та мружачись від сонячних проміннячок. Як раптом, почула тоненький писк:

– Це не справедливо. Це абсолютно не справедливо.

Камелія спробувала знайти того, кому належав тоненький голосок, але так і не могла розгледіти. А голос невгамовно повторював:

– Як важко жити в такій суцільній несправедливості.

І отут, Камелія помітила, на великій квітці ромашки, яскравого метелика. Метелик підібгав маленькі колінка та плакав.

– Чого ти плачеш? Невже все так погано? – запитала Камелія.

– Ще б. Мій друг Коник, ушкодив лапку і тепер не може стрибати. Я щосили намагалася швидше летіти та, зачепившись за гілку, поранила крильце. Тепер я не можу літати. Ну і скажи, не чи жахливо це?

Камелія сумно відповіла:

– Цілком згодна з тобою.

Метелик витер сльози й потихеньку почалапав до себе додому. А засмучена Камелія потяглася зеленим полем. Розмірковуючи над лихом.

Неподалік, прямісінько за полем жила бабуся Камелії, Коллонада. Це була дуже породиста конячка з усіма належними їй світськими манерами. Повинна зауважити, що цим манерам навчали й Камелію. Тому вихованість та чемність у Камелії були, як то говориться – в крові.

Бабуся сиділа на веранді в кріслі-гойдалці та в’язала дідусеві великого смугастого шарфа. Камелія сіла навпроти і гірко зітхнула.

– Чому така засмучена моя онука? – запитала бабуся, не перериваючи в’язання й дивлячись з-під маленьких окулярів.

– Знаєш, Бабуню, я так втомилася від перемог, від овацій, від яскравих софітів…

І отут мені варто нагадати, що Камелія справжня спортсменка з безліччю виборених нагород. Так-так Камелія дуже знаменита конячка.

– Цікаво, ще нещодавно ти насолоджувалася тупотом копит першості, – здивувалася Бабуся.

– Десь в середині, ось тут, – і Камелія вказала копитцем у серце, – я відчуваю, що перемоги – це геть не головне. Не можна бігти по життю та не помічати чужого болю, розпачу, смутку. Хочу допомогти.

Бабуся відклала спиці й запитливо подивилася на внучку:

– Але все ж таки як ти схожа на мене. Колись у молодості, мені подобався інший світ: сповнений повітря, легкий, щасливий, – і дві бусинки Бабусиних очей заблищали від радощі. – Тобі відомо, що моє дитинство пройшло у стайні. Мене там сильно любили, але по самісінькі підкови мені не вистачало вітрів. Ой, леле! Як я любила вітер! Я могла годинами стояти біля відкритих дверей і насолоджуватися його диханням. А коли нас випускали в поле… Ух!… Я тоді носилася! Носилася – літала мов та стріла. Навіть колись чула розмову батьків, що потрібно було назвати мене не Коллонадою, а щонайменше, Блискавкою!…

– Як я тебе розумію. Але це все я й так знаю.

– Ні не все, – і Бабуся хитро примружила очі, – ти не знаєш, що із мною відбулося в молодості. Одного разу, і це, безсумнівно, був чарівний збіг, у нас у стайні поставили велику золоту карету. Незвичайну карету – геть усю посипану зірками. Було таке враження, що тисячі років вона мчала серед зірок і от стала відпочивати у нашій стайні, ні крапельки не струхнувши із себе зоряний пил.

Посеред ночі я прокинулася від дивної мелодії. Вона була дещо схожа на мелодію музикальних скриньок. Підійшовши до карети я зрозуміла, що нотки мелодії доносилися саме з неї. Я відкрила двері… На червоному бархатному сидінні я побачила безліч зірочок. І… Окуляри, великі рожеві окуляри.

– Рожеві!? – захоплено скрикнула Камелія. – Яка вдача!

– Так, ти тільки уяви собі. Я одразу подумала, що це справжня коняча вдача! Довго не розмірковуючи, я наважилася і вдягла їх. І що ти думаєш? Увесь світ миттю став іншим. Геть усе навколо набуло сонячних та яскравих кольорів. Ані тобі лиха, ані хвороб. Суцільне щастя.

Бабуся захлопала віями і полинула у спогади.

– А далі?

– О, а далі було справжнє щастя. Коли я зняла окуляри, карети вже не було. І таким чином окуляри залишилися в мене.

– Та ти що! – майже не підскочила від радощів Камелія. – А де вони зараз?

Бабуся зітхнула:

– Ох, дитинка. Окуляри повністю змінили мій світогляд. Я вирішила, що не хочу витрачати свою молодість, простоюючи в стайні. Це нерозумно очікувати, що щастя прийде до мене само. І я вирушила в подорож на повітряній кулі.

– На повітряній кулі?! Отакої! – захоплювалася Камелія.

– Так, на справжнісінькій повітряній кулі. Вітер тріпав мою гриву, я переживала найщасливіші миттєвості своєї молодості.

– Неймовірно! А окуляри?

– Окуляри весь час були у мене на носі, я їх не знімала. Так, летіла через увесь світ у своїх розчудесних рожевих окулярах. Вітер в голові, окуляри на носі – а-го-гов! Молодість!

– І?! Бабуню, а далі? – в нетерпінні цокотала копитцями Камелія.

– І от одного разу, куля пролітала над величезним синім океаном. Вітер-бешкетник там зовсім розгулявся, перешкод йому аж ніяких не було. І..

– Що і?!

– І окуляри з мене злетіли.

– Ой! – скрикнула Камелія.

– Ой! Я теж так сказала окулярам. А окуляри знизу в океані відповіли мені: «Бульк!». Ех, тоді я їх і бачила останній раз. Довго я дивилася на рожевий блиск. Прозора вода дозволяла насолоджуватися цим жалісливим, кінськонеможливим видовищем.

– Шкода. І ти нічого не вдіяла?

– Ну як? Я повернулася додому й намагалася писати оголошення в газети, інтернету тоді не було, і я писала листи. Зокрема своїй далекій подрузі Тихоокеанській черепасі тітці Черрі.

– І?

– І нічого. Вона не відповідала. Я потім довідалася, що тоді у неї був чемпіонат світу з черепашачого запливу. І вона по-черепашачі швидко, а по-кінському довго, була зайнята.

– Добре. А потім?

– Ой, а потім! – зітхнула Бабуся. – Потім моє життя закрутилося, немов карусель із декоративними конячками. Почалися змагання, призи, твій дідусь – красень-кінь. Які там окуляри, коли найкращий вихований жеребець залицявся до мене. Всі подруги так і заздрили мені.

– Не розумію, дідусь-дідусем, але окуляри – це теж важливо, – обурювалася Камелія.

– Можливо. Але тоді я про них зовсім забула.

– Як? Як ти могла забути? Вони такі важливі. Вони чарівні!

Бабуся тільки розвела копитцями.

А Камелія вже не могла просто так всидіти на місці. Тільки подумайте, такі окуляри, то справжня знахідка. Комусь болісно, погано, чи просто сумно – а вдягаєш окуляри, і все наче рукою знято. Від болю та розпачу нічого не залишається – лускає наче мильна булька. Ні, це однозначно дуже корисна річ. І Камелія наважилася запитати:

– Бабуню, а що ти думаєш, якщо я відправлюся на пошуки цих окулярів. Адже вони мені так потрібні.

– Ну а що, я у твоєму віці не бачила жодних перешкод для пошуку щастя. Відправляйся, я тітці Чері напишу листа щоб допомогла тобі. А краще прямісінько сьогодні подзвоню їй по скайпу.

– Ой, Бабуню, велике тобі кінське спасибі! – Камелія кинулася обіймати бабусю. – Тоді я не витрачатиму час і завтра з ранку вирушу в дорогу!