Так сталося, що мене сховали між слів цієї казки. Ще й так добре сховали, що я й сам не можу себе знайти. Тому, пропоную тобі відшукати мене. Отож, для початку, потрібно представитися. Я іграшка. Звичайна пожежна машинка. І в мене, як й в усіх інших іграшок, є ім’я. І звучить воно так — Ути-кути-тути-віу! Звісно ж, не я собі це ім’я обрав. Його мені подарував мій найкращий друг — Іван. До речі, я його улюблена іграшка. Ну що, юний читач, якщо ти не проти, то почнімо мене шукати. Почалося все...
Зібрався якось вовк до річки, риби половити. Прийшов, поглянув, а довкола — тиша. Дістав він вудку, наживив на гачок черв’ячка, закинув його у воду та й спостерігає за поплавком, спершись на стовбур акації, що росла на березі річки. Сидить й чекає. І хоч навколо дув легкий вітер, а кущі та віти дерев час від часу поволі хиталися, поплавок рибака ніби стояв на місці. Аж раптом, смик-смик. Зрадів вовк, підскочив та як смикнув вудку. Дивиться, а на гачку рак повис. Засмутився сіроманець й відпустив його назад до води. В цей час,...
Якось сиділо два найкращих друга на галявині, та й цукерки їли з однієї торбинки. — О, полунична карамелька! Це ж моя улюблена цукерка! — мовив зайчик смакуючи — Я б з десяток таких з’їв! Подивився на нього його найкращий друг — сіренький вовчок, та й сказав: — І куди б вони тобі влізли? Ти ж більше ніж п’ять не подужаєш! Заплигало зайченя. Зачепили його слова товариша. — То ти погано мене знаєш, друже! Я й двадцять цукерок зможу з’їсти! — Двадцять? — з посмішкою запитав сіроманець. — Так, двадцять полуничних...
Федько завжди був хлопчиком проворним та винахідливим, не такий як халамидник* звісно, але клепку в голові мав. З нього обов’язково вийде, якщо не філософ, то філолог пречудовий. Настільки він любить читати й пізнавати цей світ, що будь-який відмінник та медаліст-червонодипломець з легкістю програє йому в інтелектуальних змаганнях чи то у словесному пінг-понгу. Але як то кажуть, «що занадто, то не здраво». Федько нехтував сном та відпочинком заради здобуття нових знань. Ще більше він любив використовувати свої знання на практиці. Вмів і шпаківню змайструвати, і хімічний дослід провести, і сайт компанії...
— Ви зовсім «чипсанулись» досить там стояти, йдіть обідати, — крикнула мама з вікна. Максим і Мирон, близнюки другого класу, відгукнулись та помахали їй, бо їх роти були надто зайняті. Вони повернулись зі школи, а тепер стояли у рідному дворі серед п’ятиповерхових будинків і хрумали крабові чипси. — Думаю, справжній краб і не здогадувався, що його величезний портрет прикрашає обгортку пачки з цим малокорисним продуктом, — сказала бабуся. — Звісно, знаємо ми, що тут спеції. А від краба тільки ароматизатор, ну що ти хочеш, бабцю, за сімнадцять гривень? — дорослим...
Дружив жираф із зеброю. Ну як дружив, непогано було разом посміятися над кумедною ситуацією, похрумкати смаколиками, погуляти на свіжому повітрі. А одного ранку постукав жираф до зебри й з порогу запропонував: — Фестиваль краси сьогодні, головний приз отримає той, хто має найкращий розпис шкіри. Гоу зі мною? Гоу — це він замість «ходімо» казав, за це його і звали : жираф Гоу. Зебра була ще тою фіфою, слідкувала за модними тенденціями, була завжди в тренді й звали її — Ренді. Ясно кожному, що такий вихід вона нізащо не пропустить. Тож...
Справа була восени. Висаджені весною дерева відчували подих холодного вітру, зранку морозець тихенько торкався алеї молодих дерев серед яких був і Гінкго Білоба. Він був чужинцем, єдиним представником між папоротями та хвойними. Унікальний, бо представляє один вид, один рід і одну родину. А друзів не мав. Сусідні дерева тільки роздивлялись на нього і щось нашіптували одне одному, скидаючи своє листя. А Білоба нічого не скидав, чекав, а одного ранку дерева прокинулись і побачили, що він віддав свої листя усі одразу, стояв у купі опалого листя, хитав гілками дерев в такт...
Тарас відверто сумував, сидячи за п’ятою партою. І головне — сам туди напросився, бо не хотів знов почути: — Товстун, пригнись, не видно за тобою. Або оце: — Жиртрест, головний жиропас. Смуток клубком сидів десь всередині й тільки щільно зімкнені кулаки видавали напруження. Він тримався з останніх сил, чекав на літні канікули, щоб попрощатись з сьомим “Г” і перевестись в іншу школу. Задзвонив дзвоник. Перерва. Наступним уроком мала бути фізика, його улюблений предмет. — Ти не підеш на перерву? — до Тараса підійшла Тетянка з якою він раніше сидів на...
Плигала білка з дерева на дерево, зачепилась за поламану гілку і впала. Лежить в купі пожовклого листя наче на пуховій перині й не ворушиться. А коли до тями прийшла, зрозуміла, що грошики знайшла. Хтось у листі заховав жовті, круглі, блискучі монетки. Як підскочить вона від радощів: — Та в мене тепер багатство є, що захочу — отримаю! Іде собі лісом, до інших звірів жартує, грошиками перебирає, з усіх працівників глузує: — Що, працюєте, звірята, а я поки буду спати — відпочивати. Спить і вдень, спить і вночі, живе зовсім не...
1. Оксанка прокинулася рано: тато й мама обіцяли сьогодні поїздку на лісове озеро. Одяглася, умилася, почистила зубки й побігла на кухню. Мама й тато вже готували сніданок. Дівчинка привітала батьків та сіла біля розкритого вікна. Запах свіжого повітря змішувався з ароматом маминих грінок на пательні. Травневий світанок обдаровував кухню співами горобців, які густо обсіли вишню, яка доцвітала прямо під вікном. Ось вони знялись у повітря: на дерево залізла кішка. Вона вибралася на найближчу до будиночка гілку й стрибонула на підвіконня. Оксанка погладила її й пригостила молоком з холодильника. Мама поставила...
