Котився собі Клубок. Полем і долиною, яром та лісом. Котився-котився та й за щось зачепився. А це старий Пень стоїть. Міцно він Клубка спіймав. — Діду, діду, відпусти! — проситься Клубок. — Не пущу, — бурчить Пень, — катаєшся тут, відпочивати не даєш. А навіщо ти й для чого — не зрозуміло. От я, Пень! Бабуся прийде у ліс — сяде відпочине, Їжачок за мною сховається, гриби-опеньки на мені своєю сімейкою ростуть. Я корисний і потрібний! Замислився Клубок і засумував. А й справді для чого він і кому потрібний. Так...

У весняному лісочку, Під зелененьким дубочком, У м’якому павутинні Жив собі Дідусь Павук. Чув у лісі кожен звук, Бачив все і знав усіх, Мав історій повен міх. Якось до цього дубка, пристрибало Зайченя, Воно плакало щодня, бо усі його лякали, Задирали, били й гнали – Називали слабаком, боягузом, дикуном. Зайченя колись почуло, Що чаклун – Дідусь павук. Захотіло Зайченя стать хоробрим. І щодня стало гостем в Павука. Тільки, що він не робив, яке зілля не варив, Та ніщо не помагало, Сльози ллються, як й було, Тремтить Зайчик під кущем. І...

Одного разу у дитячому садочку у тиху годину, усі дітки заплющили очі й заснули. Марічка, яка ще не встигла заснути, побачила за склом вікна маленького хлопчика у яскравому довгому капелюшку. Дівчинка поманила його пальчиком, і сталося диво — хлопчик пройшов крізь скло і швиденько сховався під подушку. — Ти хто? — спитала Марічка. — Я гном, а звуть мене Серафим. Я живу далеко за містом, за лісом, а потім ще й за горами. — А як ти тут опинився? — А це довга історія… Але тихіше, щоб нас ніхто не...

Прийшла весна, розтанув сніг, заспівали пташки.  Прокинулося все живе, а ще прокинулися мікроби. Вони прокинулися і чекали команди свого воєначальника бридкого Гітера. Гітер пильно стежив: хто бігає вулицею без шапки, або у розстібнутому одязі, хто не має рук або фрукти, хто п’є холодну воду з-під крана… Вистеживши таку дитину, Гітер голосно віддавав наказ мікробам: «В атаку», і всі мікроби кидалися до дитини й потрапляли в її організм. А там вони починали безжально мучити  організм, радіти від тих мук. Найбільшою насолодою для Гітера і його мікробів було відчувати, що захоплена ними...