Магічні кристали Аранелли

То як вони все ж починаються, ці казки? Ах, згадала!.. 

В одному королівстві, мало хто вже й пам’ятає, в якому, жив-був хлопчина, на ім’я Марк. Йому виповнилося вісімнадцять років, і всім цей вродливий, лагідний на вдачу юнак подобався. 

У Марка був маленький друг – гарненьке біляве мишеня з чорними ґудзиками-очима. Звалося воно Дейром, і в цих нерозлучних друзів була таємниця: мишенятко вправно розмовляло людською мовою. Це вміння не раз допомагало їм вибиратися з пригод, в які обоє частенько потрапляли.

Якось друзі пішли в ліс на прогулянку. Там, серед могутніх дубів і сосен, до них виходили різні звірі. Але ніхто нікого не боявся. Кожен займався своїм клопотом. Але цього разу Марк і Дейр зайшли так далеко, що ніхто вже не зустрічався у лісовій хащі. Глядь – перед ними широкий струмок, а через струмок – небачений веселковий міст. По цей бік струмка – ті ж дерева, кущі і квіти, що й скрізь. А з іншого боку, усе якесь невиразне, мовби огорнулося димом. 

Марк не хотів ризикувати. Він уже збирався повернути назад, але Дейр почав просити його перейти місток. Звісно, він розраховував на цікавість хлопця. І той, нічого не підозрюючи, піддався вмовлянням. 

Ось уже й інший берег. 

Крокуючи в’юнкою стежкою, що виляла поміж деревами, Дейр, здавалося, когось виглядав, а Марк з цікавістю та великим подивом роздивлявся навколо, йому здавалося, що колись тут уже був. Їм зустрічалися дивні, зовсім не схожі на звичайних, звірі. Вони мовби помінялись один з одним головами, лапами, вухами. І таке ж враження справляли дерева. Дивишся – верба, а поміж листям червоніють кетяги горобини! 

І тут наших мандрівців перестрів дивний звір з головою гуски, лапами курки й тулубом качки. Заступивши дорогу, він зашипів, як кіт, і почав сваритися: 

– Дейр, невже ти не знаєш, що приводити сюди чужинців заборонено? Навіщо тут цей хлопчак? Хіба тебе нічому не навчив випадок із драконами, що стався не так давно і завдав стільки лиха?

– Заспокойся, Гансе, – обізвався Дейр. – З драконами ми розберемось, а цей хлопець – мій друг, він допоможе зарадити нашому горю.

– Не вірю я цій людині, – похитав головою Ганс. – Та й мовчазний він якийсь. Не німий часом? Ні?

– Не німий! Заспокойся! – відповів Марк, ледве стримуючи обурення від такої «гостинності».

– Тоді чому мовчиш, наче води у рот набрав?

– Досить вам, досить, – примирливо заговорив Дейр. – Перекинулися словом – і берімося за діло. Веди нас, Гансе, до імператора Алекса!

– Ти що, не знаєш? – здивувався Ганс. – Уже майже рік, як Алекс нами не править. Він зовсім зліг зі своєю хворобою і тепер нами править Доті.

– Ну, веди до Доті, – почувши новину, зітхнув Дейр. 

Крокуючи слідом за Дейром до незнайомого Доті, Марк продовжував розглядати кожну річ у цьому смішному, незвичному та чудесному світі. Він із подивом помітив, що майже всі намети на землі вщент зруйновані, а ті, що, як шпаківні, височіють на деревах, – цілі та неушкоджені. Справжнє наметове місто на деревах!

В одному з тих уцілілих наметів радились тимчасовий імператор та сім князів Аранелли – могутньої імперії, не схожої на інші країни, у якій світ людей мирно співіснував зі світом тварин, бо по-дружньому підтримували один одного.  

Зайшовши та привітавшись, Дейр звернувся до поважного зібрання:

– Сподіваюся, я виконав завдання його величності імператора Алекса.

– Яке ще завдання? – спитав Доті, який, як виконавець імператорських обов’язків, сидів у кінці стола.

– Я повинен був знайти того, хто зможе зарадити нашій біді, – пояснив Дейр.

– Та ти що? – іронічно посміхнувся один із князів, дивовижний звір, на ймення Крістан. – Повернувшись через стільки років, ти заявляєш, що виконав таємне завдання колишнього імператора?

– Поясніть мені, що тут відбувається? І що ви хочете від мене? – не стримався Марк.

– Спокійно, юначе! Май терпіння! – владно озвався ще один із князів.

– Дозвольте, я все поясню, – попросив Дейр і отримавши згоду почав розповідати. – Наш світ – це велика імперія, яка відгородилася від решти світу магічними кристалами. Нашим світом правлять семеро князів, а князями – імператор, який, користуючись магією кристалів, забезпечує порядок. Саме магія дає йому силу правити країною, і криється вона в особливих, схожих на кришталь, кристалах. Немає кристалів у визначених для них місцях – немає і магічної сили в імператора. Був час, у нашій країні жилося вільно і гарно. Кожен почувався, як і повинен почуватися на своїй землі. І було так тому, що нас захищали чудодійні кристали – дарунок предків, які заповіли нам берегти  мир і наділили магічними кристалами. На жаль, кристали зникли. Їх у нас викрали разом із донькою імператора Алекса, хоронителькою кристалів Анаіс. І вчинив цей злочин рідний брат імператора, якому забажалося влади. Магія добрих кристалів не піддалася йому, тоді, зайнявшись темною магією, він наслав на нас навалу безжальних істот, які почали все нищити. Ці монстри чимось схожі на драконів із древніх розповідей, боротьба з ними дуже небезпечна. Річ у тім, що межа між нашими світами дуже тонка, тому, знищивши все тут, ці істоти зможуть потрапити і до вашого, Марк, світу. На щастя, так сталося, що Алекс…

– Дейр! – на півслові обірвав оповідача Доті. – Я повинен сказати, що Алекс залишив указ, згідно з яким, якщо він не зможе або не захоче правити, влада переходить до тебе. Отже, ти маєш право робити все, що вважатимеш за потрібне, бо той указ не можна знищити: він захищений рештками уже втраченої Алексом магії. 

– Будь ласка, не перебивайте, – попросив Дейр. – Усе, що стосується влади, обговоримо потім. А зараз я продовжу. Якось Алекс побачив видіння, що серед людей є хлопчина, який може нам допомогти. Так сталося, і про це дізналися наші мудреці, що у древньому рукописі описано юнака, дуже схожого на тебе. У нього твоя зовнішність, твої звички і навіть твоє ім’я. Цей рукопис потрапив до нашого імператора. Але в ньому вказується одна умова: нічого не злякавшись, ти мав здолати різні перешкоди. Пригадуєш, як я прийшов до тебе? Я сказав, що заблудився, і це був перший крок до того, що ставилося перед тобою: прийняти мене, як друга, пізнати деякі таємниці світу і не злякатися їх. Потім почалися численні твої пригоди, і все для того, щоб допомогти не тільки нам, а й вашому королівству, яке роздирають міжусобні чвари.

– Ну, Марк, що ти на це скажеш? – спитав Доті.

– Звісно, мені хочеться вам допомогти! – з запалом вигукнув хлопець.

– От і добре, – задоволено мовив Доті. – Тоді, Дейр, розкажи своєму другові все, що нам відомо, та допоможи йому зібратися в дорогу.

– Звичайно… – почав було Дейр, але його перебили.

– А чого це саме йому щоразу випадає така честь? – закричав Крістіан. – За хлопцем пішов Дейр! У випадку зміни влади королем стає Дейр! Спорядити новоспеченого героя – знову Дейр! Може, і всім іншим хочеться показати себе? – закінчив він обурено. 

– Ти натякаєш, що з усім впораєшся краще? Але ж, Крістіане, ти тільки-но побачив Марка, а Дейр провів із ним багато років! То що, довірити Марка тобі?

– Ні, ваша величносте. Я погарячкував і прошу вибачення. І ви, Дейр та Марк, вибачте мені, – поклав руку на серце Крістіан. 

– Тоді годі сваритись, а саме час перейти до діла. Я не просто споряджу Марка в дорогу, а й сам піду з ним. Ми вирушимо завтра ж на світанку, – мовив Дейр, а коли хтось із князів знову насупився, додав: – Це моє рішення, як можливого майбутнього правителя.

– Не можливого, Дейр, а справжнього! – поправив Дейра Доті. – Трон перейде до тебе у будь-якому випадку. А те, станеться це за рішенням Алекса чи внаслідок його смерті, не важливо… 

Увесь вечір Дейр і Марк збиралися в дорогу. Складали у заплічники все, що вважали необхідним, і водночас перекидалися словом про те, що діється у світі та про свій обов’язок перед світом. А в тому світі все було якось шкереберть. На кущах росли гарбузи, дерева здавалися гігантськими всипаними пишним цвітом троянд чи гіацинтами. Усе листя на рослинах палахкотіло оксамитом, і на світанні та перед заходом сонця на ньому збиралася роса, яку ніхто не тривожив. Чіпляючись за шипи, якими рясніли дерева, тварини вправно дерлися по стовбуру, щоб знайти поживу та безпеку на висоті. А були й такі, що майже не злізали на землю, вважаючи, що вгорі надійніше…

 Зібравши все необхідне, Дейр повів свого друга на дерев’яний широкий поміст, що простягався між найвищими і найміцнішими деревами. Опинившись на такій висоті, Марк роззирнувся і завмер з подиву. Сонце майже ховалося за обрієм, в його прощальних променях верхів’я лісу вигравали золотими, світло-помаранчевими та вогнистими барвами. Роса, що з’явилася на широкому листі, з заходом сонця перетворилась у самоцвіти, і тваринки, що сиділи або розгойдувалися на міцних ліанах, якими обплівся увесь ліс, переповзали з гілки на гілку й визбирували коштовності, з яких виливалися нові магічні кристали на заміну пошкоджених.

Враз десь у хащі почулося дике завивання – і звірі заметушилися та кинулись у будинки на деревах. Ліс сповнився тріском кущів та несамовитим ревом – з чагарів вийшли жахливі, схожі на драконів істоти. Зайнявши частину лісу, вони трощили все, що траплялося на шляху. Лише зі сходом сонця ця дика навала зникла, Марк пересвідчився, з якою небезпекою зіткнулися нові його друзі. 

На світанку разом із Дейром він вирушив темним незатишним лісом, що стіною тягнувся до захмареного обрію і вже одним своїм похмурим виглядом наганяв страх. Враз ця понура, у кілька ярусів, глухомань огорнула Марка непроглядною гнітючою пітьмою. Він не чув ні свого друга, ні шелесту листя на деревах. Навіть моторошне завивання, ще протяжніше, ніж вовче, не долітало до нього. Було таке відчуття, що провалюєшся у схоже на сон забуття, тоді з цієї мертвотної тиші, з в’язкої гнітючої пітьми пролунав жіночий голос:

– Здрастуй, Марк. Що ти робиш у цьому лісі і для чого сюди прийшов?

– І вам доброго дня. А звідки ви мене знаєте? 

– Як не знати! – розсміялася жінка. – Я – хоронителька вашої сім’ї у цьому світі!

– Як?!. Нашої сім’ї – у цьому світі?!. – розгублено перепитав Марк.

– Ти що, не знаєш, що народився у цьому світі?

– А чом же я живу там, у світі, з якого прийшов?

– Справді, ти виріс за магічним контуром, бо мої друзі, твої батьки Анабель і Вальтер, правителі королівства Андервурт, вирішили, що тобі, маленькому, час повернутися на батьківщину, – пояснила жінка і враз, не приховуючи подиву, спитала: – Стривай, ти що, нічого не знаєш про цей світ? А як тоді ти сюди потрапив?

– Видно, мені про нього не розповідали. А привів мене сюди мій друг Дейр, – вказав на мишеня Марк.

– Зрозуміло, – співчутливо мовила жінка. – Знай же, що твоїм батькам, правителям сусіднього королівства, довелося переховувати тебе, свого спадкоємця, у цьому світі. Підступні змовники і заздрісники виступили проти них. Ця боротьба не припинилася й досі. Подолавши суперників на більшості земель, вони забрали тебе. Але хоч би що сталося, я залишаюся твоєю хоронителькою. При потребі поклич: «Айра! Айра!» – і в ту ж мить я прийду. До зустрічі, мій юний друже!

– Прощавайте! – відповів Марк. Але Айра поправила:

– Не «прощавайте», а «до зустрічі», мій хлопчику!..

Прокинувшись від цього дивного, навіяного бозна-ким сну, Марк наткнувся на збентежений погляд Дейра.

– Що сталося? – розгублено спитав Дейр. – Я кілька разів кликав тебе, а ти не відповідав.

– Ти знав, що моя сім’я жила у цьому світі? – накинувся на друга Марк. – Що їх змусило прийти сюди?

– Я… Я тільки здогадувався, а тепер бачу, що мої здогади вірні! – радісно скрикнув Дейр. – Я все гадав, чом ти так схожий на Вальтера й Анабель, які правили королівством Андервурт. Коли вони йшли від нас, то сказали, що повернуться до влади, щойно минеться небезпека для їхнього сина. Думаю, тоді йшлося про тебе і нинішнє твоє становище.

– І де вони тепер?

– Цього не скажу, бо знаю не більше, ніж ти. Вони поїхали на якусь зустріч – і мов крізь землю провалились.

– Відтоді ми проста селянська родина в якій батьки насправді правителі королівства в магічному світі. Як же тоді я стану королем?

– Кажуть, станеш… Тільки… вже після них… – відповів Дейр і спитав: – Мені здалося, ти розмовляв із хоронителькою вашої сім’ї?

– Розмовляв. Але скажи мені, хто вона і що б це значило – «хоронителька сім’ї»? 

– Кожна  родина, що живе у нашому світі, має хоронителів. Це духи у такому ж, як у всіх нас тілі, які появляються не тільки у сні, а й коли їх покличеш. Вони дуже мудрі, пильно оберігають своїх підзахисних і при потребі дають добрі поради. Я так розумію, тобі пообіцяли допомогу? 

– Так, Айра допоможе, якщо її покличемо. 

– То добре, – зрадів Дейр. – А тепер… пішли далі?..

– Ходімо, – понуро відповів Марк, і вони рушили, звіряючи напрям за одержаною у князів картою. То була особлива карта. Творці огорнули її такими чарами, що з її допомогою до кристалів міг дістатися лише той, хто справді бажає добра імперії. 

День хилився до вечора, коли стомлені подорожні підійшли до глибокого провалля, через яке пролягли два вузесеньких місточки. 

– Чому їх аж два? І що з ними робити? – забідкався Марк.

– Як що? Підемо будь-яким! Вибирай, який кращий! – сміхотливо запропонував Дейр.

– А ти не поспішай із жартами, – заперечив, придивляючись до карти, Марк. – Поглянь, на карті лиш один місток, і він мовби посередині між цими двома, що над проваллям. Я нічого не розумію і не знаю, як бути…

– І я не знаю, – скривився Дейр. – Може, покличемо хоронительку?

– Стривай! Здається, я розгадав загадку!

Узявши камінь, Марк кинув його перед собою – і той не впав, а мовби зависнув над проваллям між двома мостами. 

– Так і є! – вигукнув Марк. – Між цими мостами, якраз посередині, маємо третій, прихований чиїмось закляттям. Ці видимі містки не існують. Вони –ілюзія. І так пороблено, щоб кожний, хто йтиме, неждано для себе провалився у прірву. 

Марк і Дейр відламаною від дерева гіллякою намацали місток посередині й обережно ступаючи перейшли прірву, хоч і бачили її під ногами. А що ніхто не знав, які ще несподіванки попереду, то на всяк випадок покликали Айру.

– Айра! Айра! – двічі вигукнув Марк – і хоронителька тут же постала перед ним. 

– Не хвилюйтеся. Я невідступно буду з вами, – пообіцяла вона.

Пройшовши стежкою, що вела над обривистим берегом, усі троє опинилися перед зарослою хмелем та плющем печерою. З неї до них долинув дівочий спів. Вражений красою дивного голосу, Марк, ні про що не думаючи, попрямував до входу у печеру, Дейр та Айра даремно зупиняли його. 

Печера була просторою. Звідкілясь до неї проникало світло, під невисоким її склепінням Марк розгледів дівчину, яка засліпила його вродою.

Зачувши кроки, красуня звела очі – Марк вражено помітив, що у них немає кольору. Вони були білі, мов цвіт конвалії. І тоді дівчина, відчуваючи, що збентежила прибульця, попросила:

– Я не знаю, хто ти, але допоможи мені. Я дочка Алекса, хоронителька кристалів. Коли ти переможеш мого дядька, який мене тут тримає, то я знову розставлю кристали по належних їм місцях. Але не повернувши колишнього зеленавого кольору своїм очам, я зробити цього не зможу. 

– Чому? – перепитав Марк.

– Моя магія після викрадення не впізнає мене. Вона криється у кожній клітинці мого тіла і приймає лиш природні зміни, які відбуваються в кожної людини разом з дорослішанням, а при інших змінах, навіть коли ненароком вколю палець, то кристали перестають мене впізнавати.

– Он як! – здивувався Марк. – Звичайно, я допоможу тобі. Але як?

– Тоді слухай, – сказала дівчина. – На захід від печери росте яблуня з несхожими один на одного плодами. Маєш вибрати  потрібний та передати мені. Тільки пам’ятай: щоб не сталося лиха, двічі в цю печеру ніхто не повинен заходити. Мусиш сам здогадатися, як виконати моє прохання. 

Марк погодився. Йому здалося, що ця вродлива дівчина – то його доля. 

Знайшовши яблуню, він вибрав яблуко, в якому, як і в колишніх очах красуні, зеленкувата барва переливалася в іншу, схожу на недоторканий перший сніг. Марк попросив Айру віднести яблуко в печеру, а сам з нетерпінням став виглядати свою Анаіс, до якої так припав серцем.  

І ось двоє дівчат з’явилися при вході. Підійшовши до Марка, Анаіс мовила:

– Дякую за допомогу, Марк. Тепер я зможу виконати свій обов’язок хоронительки кристалів і допоможу не тільки своєму батькові, а й усьому світові…

Перечекавши ніч біля дубової криниці зі скрипучим журавлем, на світанку наші мандрівники рушили далі. А ще через день перед ними відкрилася оповита павутиною кам’яниста землянка. Коли всі гуртом зайшли в цю сиру приземкувату оселю, за ними з гуркотом опустилася важка брила, щоб ніхто звідси не зміг вийти. 

– І чого ви від мене хочете? – скрипучим голосом спитав старезний зморщений чоловік, що сидів на оберемку соломи.

– Поверни те, що вкрав. Зробиш так, як кажемо, – і ми підемо звідси, і ти вже ніколи нас не побачиш.

– І хто ж із вас зголосився допомогти Алексу і Доті?

– Я, – виступив наперед Марк. 

– Молодець! Молодець! – скривився у посмішці дідуган. – Пройшов стільки випробувань і не злякався? Аж не віриться!

– Що ти хочеш цим сказати?

– Усе, що відбувається з тобою, – моїх рук справа. І зникнення твоїх батьків – теж.

– І до чого все це?

– А хіба можна по-іншому? Ти мав відчувати, ніби щось втратив. Кожна з пережитих тобою історій могла б закінчитися досить сумно. Але при тобі надійна хоронителька – і з усіх пригод ти вийшов без наслідків для себе. Словом, ти майже виграв, але це ще не все. Пройдеш останнє випробування – і лиш тоді я вже не доторкнуся до вкрадених мною магічних кристалів. Ти зможеш їх забрати.

– Але навіщо все це тобі?

– Навіщо я все це влаштував? – перепитав чаклун, а коли Марк кивнув, продовжив: – Та тому, що хотів зруйнувати геть усе, що вибудував наш з Алексом великий предок. Він колись наворожив, що хтось із нашого роду буде лихим, і це, на жаль, справдилося на мені. Коли я тут поселився, мене потягнуло до темної магії, особливо, коли з’явилося попередження, що у королівстві Андервурт народиться хлопчина, який не просто переможе мене, а й до всього стане хоронителем свого світу й житиме доти, поки з хоронителькою кристалів не оберуть спадкоємця та не передадуть свою магію. Але, коли я прийняв рішення знищити тебе ще маленьким, твої батьки вже зникли звідси. Навіть те, що я підлаштува стільки пригод тобі, викрав свою племінницю, а колір її очей помістив у яблуко, не допомогло. Ти надзвичайно добрий. Своєю добротою ти врятував її, домігся, щоб вона стала твоєю нареченою. Але досить розмовляти. Пройдеш випробування – і роби зі мною, що захочеш. А не пройдеш – помреш жахливою смертю. 

Хлопець ще не отямився від почутого, а чаклун уже виголосив закляття – Марк, провалюючись у темряву, тільки й почув, що Анаіс кличе його…

У тій густій темряві спалахнуло яскраве світло, в його розливах з’явився маленький дворик біля батьківського дому. Йому привітно махали руками друзі далекого дитинства, а з іншого боку стояли Айра, Анаіс і Дейр. Марк зрозумів, що йому пропонують вибір: повернутись у минуле чи залишитися в сьогоденні. У напливі дорогих серцю спогадів він немов забув про нових своїх друзів. Один-єдиний крок міг повернути його у найдорожчий на світі дворик, але ворухнулися губи в Анаіс і Марк нічого не розчувши зрозумів шепіт коханої: «Не покидай мене!». Йому стало зрозуміло: ступивши у дворик і зайшовши у дім, він забуде, що повинен зробити щось дуже важливе, і назавжди втратить Айру, Анаіс і Дейра. Тоді Марк рішуче пішов до них. 

Враз друзів не стало, а натомість Марк опинився у гарно прикрашеній кімнаті. Йому посміхалися батьки. Вони тримали позолочені корони в руках, а поруч стояла дівчина, яку він кохав і з якою вже було домовлено про весілля. Хлопця як магнітом тягнуло до батьків. Але в останню мить якась незнана сила змусила його повернутись і він знову побачив Анаіс, Айру і Дейра – всі троє стояли прикутими до стіни. Насилу ворухнувши губами, Анаіс шепнула: «Марк, якщо вибереш владу – втратиш нас!»

Відскочивши від корони, як од змії, Марк кинувся до своїх друзів. Але вони знову зникли. П’ятеро дверей відчинилися перед юнаком, в кожному проході стояв хтось із них – найдорожчих йому людей, які мить тому зникли, але знову з’явилися. Глухо, мов із глибокого підземелля, долинули в’їдливі слова:

– То кого вибереш, Марк?.. Кохану?.. Тих, що народили й виховали?.. Друга, що ніколи не зрадить, чи свою хоронительку, яка захищала тебе від народження?.. Тільки врахуй: це останнє завдання. Вибереш не того, кого слід, – загинеш… 

Кожна мить здавалася вічністю. Та несподівано для себе за павутинням Марк помітив ще одні дверцята та майже побіг до них. Він рвонув їх до себе – і з-за дверцят вибігли батько і мати, Анаіс, Айра і Дейр. Марк ступив їм назустріч і знов провалився в темряву. Він аж охолов зі страху, але тут же зрозумів, що… просто отямився від забуття. 

– Молодець! – почулося вже зовсім глухо. – Я не буду віднині тобі заважати, бо всі магічні сили від мене перейшли до тебе. Роби тепер, що хочеш, і з цим світом, і зі мною. Віднині магією у цьому світі володіють лиш троє: ти, імператор та хоронителька кристалів.

Анаіс позбирала викрадені чарівником кристали, а Марку схотілося разом із батьками, коханою та друзями чимшвидше опинитись у королівському наметі. Через кілька хвилин вони туди й потрапили, а кристали таємниче заіскрилися на своїх місцях. 

Невдовзі всі дізналися, що Марк – хоронитель цього чудесного світу і королівський спадкоємець; що він повернувся, виконавши своє завдання, й заручений із принцесою Анаіс – хоронителькою кристалів та дочкою імператора Алекса. 

Наступного дня Алекс знову приступив до влади, Марк та Анаіс одержали його згоду на свій шлюб. Недовго гаючись вони відгуляли весілля. А ще через три роки місце Алекса посів Дейр, а замість своїх батьків стали правити Марк та Анаіс. Старенькі батьки, звісно, теж не сиділи без діла: з радістю няньчили своїх улюбленців-онуків.

От і закінчилася наша історія. Що було далі, здогадайтеся самі. Я тільки скажу, що всі її герої були щасливими. Вони ніколи не розлучалися надовго і підтримували один одного, хоча немало пригод траплялося з ними. А ще вони жодного разу не пошкодували, що все склалося саме так.