Пихата ялинка

А знаєте яким чином народжуються казки? Як, ви не знаєте? Простіше не буває, чесно. Коли ти поглинаєшся простором прогулянки, не вишукуєш казку – ти просто вітаєшся з мешканцями казки, а вони повсюди. Головне спостерігати за навколишнім середовищем. Але казки рідко блукають серед людей, вони живуть здебільшого в тиші. І коли казочка виформовується, вона відшукує письменника, щиро посміхається і говорить: «А ти не забув мене записати? Я вже доросла, розкажи мене діткам. Вони охоче послухають.» І я, сідаю на травичку, дістаю нотатника і швидко записую те, що мені розповідається. Нещодавно отак, під час прогулянки, дійшов до галявини. Поруч текла старенька бабуся Річка, а на переліссі ріс могутній лицар лісів – Дуб. Я помітив невелике дупло і став подумувати про те, що в ньому жила казкова білка і намірявся вже вітатися з нею, аж ні. Мої думки ніби прочитала Річка, бо в казковому світі неможливо щось приховати: «Там не білка живе. В дуплі живе густобородий дідусь Туман. До речі, чи ти знаєш, чому мої карасці вистрибують часом на поверхню? – з гордістю похвалилася бабуся Річка, – Вони з сонячними зайчиками в піжмурки бавляться. А ти не поспішаєш? В нас така казочка під Новий Рік сталася. Минули вже і зима, і весна, і літо, а ти все не приходиш записати її. Хочеш розповімо? Але тобі доведеться дочекатися світанку. Прокинеться дідо Туман – він господар і розповідач казок у цьому лісі.»

Синь лісу розстелювала темну скатертину по землі – вечоріло. Я зняв зі спини свій подорожній наплічник і вирішив підкласти його під голову, щоб подрімати під липою. Тітонька Липа люб’язно мене вкрила своїми гілками і я в теплі заснув. Відбувалася рання осінь.

Дика Яблунька першою зустрічає золотом своїх яблук сонечко. Вона живе найвище за всіх, на пагорбі. Прокинувся я від того, що хтось голосно запитував: «Пані Річко, то де ж той оповідач, що записуватиме нашу казочку?..» Я одразу зрозумів, що то був дідусь Туман і почав вставати. Подякував тітці Липці за теплу постелю і підійшов ближче до дідуся потиснути його прозору руку в знак вітання. Поблизу нас бігали казкові зайчики та їжачки – вони збирали суцвіття квітів, ожину та яблука. В повітрі запахло смачнючим лісовим чаєм. Сороки принесли коржики, та і я дістав з наплічника трохи печива купленого на подорож. Ну що ж, синку, сідай як зручніше, – промовив сивочолий дідусь, – будемо чаювати і слухати казку. Але мусиш зачекати трішечки, я маю розстелити по землі своє полотно, щоб росою напоїти рослини. Воно хоч і осінь, і скоро сонечко їх одягне в теплу зимову піжаму, але поки що все що зелене має підготуватися до зими і наповнити свій організм вітамінною росою. А взимку я відпочиваю, бо старенький я вже, холодно мені. Та й Тітка Зима добре порядкує в лісі, навіть рідко Молодий Туман заходить – син мого далекого родича, – розговорився дідусь водночас розстелюючи своє срібне полотно по землі, – але чомусь він не любить нашу казку.» Жестом він показав мені на невеличкий пеньок на якому вже була розстелена скатертина, а білки несли до «столу» чай та коржики. В повітрі затишно пахло свіжістю і ароматом лісу.

Закінчивши роботу дідусь Туман підсів до мене ближче і ми почали церемонію чаювання. Посьорбуючи чай дідусь почав свою розповідь: «А знаєш, що ми не просто сіли за цей пеньок. Саме про нього і буде моя оповідка. Дещо сам бачив, а дещо розповіла мені річка, води якої не замерзають взимку. Бо була зима і я тоді спав міцно. Отже, слухай:

«Минулого року на цьому місці я ще пам’ятав блакитну Ялинку, та така красуня, що і не знайдеш подібної в цілому лісі. Все було б добре, але не завжди краса несе в собі доброту. Часом вона викликає в собі гординю та пихатість. Отак і ялинка та. Якось мій Дуб зронив жолудя до її стрункого стовбура. Який вона тоді лемент вчинила, навіть птахи повтікали якомога далі від неї. І так з неповагою до старшої деревини кричала: «Ви бачите що Ви наробили? Ваш жолудь до ямки втрапив, а в ній після дощу водичка лишилася. Що мені тепер робити? Ваш жолудь забруднив мені спідницю! Коли тепер наступного дощу чекати, щоб він виправ її?» І так по декілька разів на день на всіх кричала пихата Ялинка. Бувало білка зіскочить на її гілку з сусіднього дерева, ото крику було: «Що Ви робите? Ви пострушуєте мої голки. Не стрибайте більше на мене!» Ви думаєте не було в неї друзів зовсім? Та ні, була одна. Часто до неї залітала злодійка Ворона і вони про щось довго говорили. Тоді на галявині відчувався трішечки спокій. Ворона вихвалялася перед Ялинкою вкраденими стрічками, капелюшками з ляльок, милувалися обоє в люстерко і така розмова подобалася Ялинці. Але навіть ворона сиділа на сусідньому дерева спілкуючись з Ялинкою, бо навіть і вона боялася трохи подруги. До речі, найбільше діставалося Вітрові, часто перепадало і Дощеві, а про Зиму годі й казати. Врешті решт вони обходили нашу галявину стороною. Навіть узимку сніг не падав. Якби не бабуся Річка то й загинуло б усе, бо і звірі та птахи на іншу галявину повтікали. Я не стелив до її стовбура полотна, але терпів, бо тут мій дім, тут моя галявина. Та й рятувати галявину потрібно було – Сонечко її не прогрівало до пуття, бо і йому діставалося. Бабця Річка хотіла попрямувати іншим річищем – ледве вмовив її залишитися. Отак і носив відрами воду. Та поливав щедро землю. Часом і Ялинці трішечки давав напитися, шкода її було. Одного разу навіть сказала мені дякую, аж річка заплескала у хвилі від подиву.

З кожним роком Ялинка зростала пишнішою та високою. Ще кращою панночкою стала, ніж була. Але й з роками її сварливість не змінилася. Хитра Ворона запрошувала своїх галасливих друзів до нашої галявини, тож сваритися було можливо не лише з нами. Річці діставалося за шум води, коли Ялинка спала, мені, за надто сумний колір мого полотна. Того року дика Яблунька почала втрачати своє листя ще на початку року. Вона постійно мовчала і боялася, щоб бува, її яблуко не закотилося під стовбур Ялинки.

Надійшла осінь, згодом пізня і я, відчувши наближення холодів, сховався у своєму дуплі-домівці солоденько надовго заснути. Коли ж на весні прокинувся я не повірив власним вухам. На галявині виспівували веснянки птахи, передлісся наповнювали пахощі цвітучих квітів та дерев. У здивуванні висунувся з дупла і дійсно так усе. А на місці Ялинки лишився оцей ось пеньок, за яким ми так дружньо сидимо з тобою і чаюємо. Хочеш дізнатися де ж зникла сварлива самозакохана Ялинка?» 

– Авжеж, – з неприхованою цікавістю вигукнув я дописуючи сказане, – я ще не чув таких цікавих казок!

Отож слухай далі. Підходжу до пані Річки й питаю: «А що ж тут сталося за той час, поки я спав?» І Річка розповіла мені що сталося: «Наближалися новорічні свята. Якось під’їхали на вантажівці чоловіки. Щось довго вимірювали Ялинку. Як тоді сварилася вона, навіть гілками по обличчю била дядьків. Але люди не розуміють мови лісів, стихій, природи, хіба що казкарі-письменники. З їхньої розмови почула те, що на Новий Рік міськрада вирішила виділити для дітей величезну Ялинку на площу. На Новий Рік сяятиме в гірляндах, скляних іграшках, серпантині та дощику. Красуням місце радувати всіх, а не сваритися з кожним. От така історія, друже. Все, записав? А тепер іди й неси казку людям, вони зачекалися на неї. І згадають люди святкування Нового Року з нашою Ялинкою.»

Казки не живуть серед людей, але вони, коли написані, стукають в двері і просяться в гості. Невже не пустите мою переповідку до своєї оселі?