ГолодомМор*

1

— Заморили, Людоньки, голодом заморили, — крик відчаю пронісся і затих.

Голодний вихор носився по селу. Він заглядав у кожну домівку, наче хотів зжерти усе довкола. Голодні селяни навіть не запалювали свічок. У темряві молились і лягали спати, благаючи Бога прокинутись зранку. Можливо, наступний день щось змінить. З’явиться їжа? З’явиться  надія. Так хочеться жити, просто жити.

Осінь 1932 року. Земля цього року виглядала, як виснажена годівниця, врожай був замалим, щоб задовольнити потребу людей, нагодувати. Нормативи здачі зерна були зависокими для виконання. Влада  не залишила нічого людям. Людей гнали у колгоспи. Нова постанова: треба ще раз здавати врожай, але його тоді не залишиться чого їсти самим…

Голод… Чорне слово, як чорна хмара над селом. Поля убрані, може залишились колоски пшениці. Та, Боже спаси, не можна піти в поле.

Голодна доля спіткала селян. Як вижити?

— Людоньки! Заморили, — пронеслося по селу.

Нікого не здивував цей галас. Кожного ранку чиясь домівка забивалась дошками. Там нікому було жити. Голодний вихор забирав життя: ще і ще. Моторошно.

Купка селян підійшла до хати. Двері відчинено. На лавах лежали люди. Вони наче завмерли. В не заплющених очах смуток і біль, біль передчасної несправедливої смерті. Зла тиша, поглинаюча почуття, як в’язке болото. Виснажена бабуся лежала, скрючившись, її суха, закам’яніла від страждань рука завмерла біля рота, наче хотіла піднести туди неіснуючий шматочок  хліба. Її дочка, колись перша красуня, радість і врода усього села, лежала поруч. Її чорні коси розкинулись, вона була красиво вдягнена і зачесана. Не хотіла помирати нечесаною, причепурилась з останніх сил, а сьогодні не прокинулась після голодного сну.

А дітки… Селяни юрбою підійшли ближче. Через прохід на лаві біля столу сидів хлопчик, його голівка торкалась пустого казана. Пізно, вже пізно рятувати.

І раптом якийсь звук, хтось пищить, ось знов.

— Мабуть, кошеня?

— Звідки?  Голод усе знищив.

Сусідка Маня  наблизилась до колиски. Там лежала мала дитина. Торкнулась дитячого тільця.

— Воно тепле, люди!

— Жива, жива!

Маня схопила малу. Люлька загойдалася. А голодний вихор, наче жива істота, тяжко дихнув. Не встиг забрати малу. В хаті відчувалось його важке дихання. Серед мертвих нема місця живим. Маня ніби відчула це і, схопивши малу, вискочила на вулицю.

Сонячне проміння вдарило в очі і на личко малої. Вона моргнула й розплющила їх. Оченята карі, таки великі на маленькому обличчі, такі довірливі до оточуючих,  що хочеться плакати від щастя і цілувати їх. Маленька дитина тихесенько пискнула, неї ще теплилось життя, але сил було замало, щоб голосніше просити  про допомогу.

— Врятуй її, — почулося чи що. Наче хтось прошепотів. Маня хитнула стомленою головою. Селяни мовчали. Всі були голодні. Вони наближались до Мані. Спиною побігли мурашки, стара відчула щось страшне може скоїтись саме зараз.

— З’їмо її.

— Віддай, чуєш. Віддай.

— Всім не допоможеш, а ця мала нагодує нас.

Стало гаряче, здавалось, зараз закипить мозок.

— Я не дам вам маленьку! Ви ж люди, а не звірі. Отямтесь! Ми  переможемо це марево. І врятуємо маленьке життя.

Мовчать. Наближаються. Голод застилає очі, за ним не чути голос серця.

— Ріжте, їжте тоді і мене, якщо ви НЕЛЮДИ. Вчора пройшов дощ, може у лісі будуть гриби, щось знайдеться, щоб не вмерти з голоду. Богородиця ж з нами. Загубите мале безвинне життя, не буде вам покою ні вдень ні вночі.

Зупинились, наче прозріли після кошмарного видіння. Стало соромно за себе. Постояли, по одному почали розходитись по домівкам.

Тільки грюкіт візка. Дід Микита котив візок. На ньому було трохи картоплі.

— Маня, це для дитини. Звари і накорми, хай живе. Ми вже старі, бачили багато, а вона — ні. Зранку так красиво навколо. Село прокидається  разом з сонечком, ранкова роса на кожному листочку, сонячні промінчики стрибають на нашу землю, розкриваються голови соняхів, мурахи біжать, здається, наввипередки… Ех…

— Хай мала побачить, хай живе.

Старий  повернув, швидко пішов до себе, тому, що хотів їсти. Сам вигляд їжі зводив з розуму. Нарешті він поборов в собі бажання забрати картоплю. Пригадав, себе молодим, сильним і в тому згаданому житті багато світла, радощів, багато надій. Минуло. А думалось, що буде завжди.

До Мані звернулась тихенька жіночка — Фрося, така тоненька, що одразу і не помітиш. Вона, здається, нікуди й не виходила.

— З-під серця дістаю, — промовила і посміхнулась вона. В руці вже тримала шматочок хліба і крихті цукру, замотані в ганчірочку.

І додала:

— Не чекай поки картопля звариться, можна не діждатись, — в очах з’явилась волога, — давай зараз.

Було зрозуміло, що це не просто  слова, а великий людський біль. Баба Маня знала, що своїх рідних Фросі вже ніколи не нагодувати, їм вже нічого не потрібно, лежать собі тихесенько, поховані на старому кладовищі.

Присіли. Манині  руки ловкенько відломили крихту, вона вмочила її в своєму роті, дала дитині. Мала жувала своїми шістьма зубками й на обличчі з’являлась якась тиха радість. Те почуття було таким щирим, що радісно стало усім. Сонячна дитяча посмішка розігнала примару голодного відчаю.

Їх так мало залишилось в селі. Маня почала рахувати. Вісім чоловік.

— Ми виживемо, не дамо померти нашому селу.

Дитинка водила оченятами. Маня і Фрося перезирнулись

— Ми виживемо хоча б заради тебе, маленька.

— Гу, гу-гу.

— Як вона радіє.

— Перші слова. Скільки всього попереду!

Зняли хустинки. Буде як загорнути малу. Під яблунею, де давно не було яблук, у Мані був маленький столик. Раніше тут обідали, а зараз вона поклала дитину, розгорнула її. Щось яскраве блискавкою промайнуло, на шиї був золотий хрест. Він сяяв надією на спасіння. Ось він – порятунок. Треба їхати в центр, обміняти на хліб. Буде хліб – буде життя.

— Ми всі будемо жити.

Сонце світило якось особливо. Після довгих похмурих осінніх днів, здавалося, все погане мине і не буде повороту.

— Назвемо її Анною.

Вижили , вони такі вижили. Маленькі люди в малому селі. Більше ніхто не помер. Мала Анна стала рятівницею їх душ. Бо тільки сильні духом люди, які в скрутні хвилину, співчувають і допомагають іншим, здатні подолати разом таку біду. Але назавжди з нами ті, хто залишився в сирій землі . Ті, кому не вистачило трохи їжі для порятунку.

 

P.S. Та мала виросла і я її дуже добре знаю, вона – моя бабуся. Сьогодні її вже немає разом з нами, але вона назавжди, на все життя, прищепила нашій родині любов до добрих людей, до праці, до хліба.

 

2

Широке поле пшениці. Не видно йому краю. Тільки синє небо всміхається, очі мружить від сонця. Рукою торкаюсь колосків. Вони такі шершаві, колють тоненькими ворсинками пальці. Але це нічого, головне — врожай. Буде врожай — буде теплий хліб, буде смачна паляниця або бублик з маком.

Бублик у руці дитини в голодний 1933 рік. Це важко навіть уявити. Це — неможливо. Осінь була холодною і суровою до людей. Біль дорослих,які не можуть нагодувати свої сім’ї. Діти терпляче очікували, діти хотіли хліба.

Двоє братів сиділи на лаві. Хвора мати не могла піднятись, вона лежала і стогла. Нестерпний біль в ногах. Холодна піч. Голодні діти.

— Іванко, Дмитрик, підійдіть до мене, — чи покликала чи прошепотіла вона.

Хлопці наблизились. Такі малі хлоп’ята — семи й п’яти рочків. Здавалось, їх худорляві тіла світились.

— Сусідка казала, що в полі ще де-не-де залишились поодинокі колоски пшениці, — сказала мати і зойкнула. Говорити було вкрай важко. Голос болем відгукувався в тілі, усіх жилах.

Іван підніс їй кухоль води.

— Кажуть, що дітей не чіпають. Ідіть в поле. Збирайте зернятка пшениці. Треба йти бо інакше — голодна смерть. Та обережно, не попадіться на очі людям в формі.

Страх охопив дитячі серця. Вони чули постріли кожного дня. Знали одне: там вбивають людей.

— Діточки мої рідні, не бійтеся. Йдіть, я буду молитися за вас.

І додала тихенько, щоб діти не чули:

— Більше мені нічого не залишається.

Хлопці тим часам готувалися до виконання важкого дорослого завдання. Драні старі кофти, зверху мамина хустка. Так буде тепліше. На вулиці холодний пронизуючий вітер. Мряка. Взуття немає, тільки теплі шкарпетки на босих ногах.

— Нічого, Дмитрику, так нас не почують. Підемо тихо-тихо, як миші, — наставляв братика старший.

Вийшли на двір. Моторошно. Темрява. Сонце ще не встало. Треба встигнути до світанку. Вздовж села тяглося поле. Воно було таким великим, що малий Дмитро не витримав і сказав:

— Йому й краю немає!

Сказав і замовк, тому що старший швидко закрив йому рот долонею.

— Не можна,Чуєш,не можна говорити зовсім. Дитячий голос далеко чути.

Іван йшов першим, Дмитрик за ним. Він ледве поспішав за братом. Поле вже близько. Навкруги — нікого. Залишки від колосків своїми стовбурцями штрикають ноги.

— Давай повзти і придивлятися.

Маленькі рученята торкнулись чогось приємного на дотик. Ось воно — хлібне спасіння! Знайшли цілий «клаптик» пшениці.

— Маленький, але нам із мамою поки що вистачить, — вголос промовив Іванко.

Радісні до нестями, вони почали швиденько зривати колоски. Колосся впивалося в долоні, дряпало, та то нічого. Головне, воно тут було.

За роботою діти не помітили солдата на кобилі. Їх зупинило тільки гаряче дихання біля вух. Поруч. Зовсім поруч з ними. Тварина зупинилась. Зверху сидів солдат з рушницею. Роздивлявся. Хотілось заритися в землю. А в грудях серденько билось, як дзвін церковних дзвоників.

— Що, малеча, не спиться? — питає солдат і його суровий погляд прискіпливо вивчає хлопчаків.

Ноги в Дмитра не витримали , підкосились і хлопець впав. Іван нахилився над ним.

— Дядечку, братик вмер.

Солдат зліз з кобили. Глянув. У руках маленької дитини були зажаті ті самі колоски, які рятують життя. Дорослий чоловік поклав голову на груди непритомного хлопчика. Послухав. Посміхнувся з полегшенням.

— Дихає. Де ваша матір?

Іванчик відповів за двох.

— Хвора вона, вмирає.

Солдат подумав, потім підхопив малого на руки. Старшому наказав:

— Сідай попереду! Колоски заховай в торбинку. Підвезу.

Втрьох вони вмостилися на теплій тварині і потроху рушили. Солдат виявився добрим чоловіком. Він привіз малих додому. Малий Дмитрик зігрівся і скоро прийшов до тями. Брати обійнялися.

Старший показав на рідну хатину.

— Тут ми мешкаємо.

— Далі відвезти не можу, підете самі. Побачать, буде лихо.

Але з цікавістю простежив поглядом за рукою хлопця, хотілось подивитись в якій же хаті мешкають діти. Глянув і остовпів. Мальовнича хата Пелагеї, дівчини, яку він так кохав і яка відмовила йому, бо вже була заручена.

— Невже вона? Невже вона вмирає?

— Як звати маму?

— Маму звати Мама! – крикнув малий.

— Дмитрику, мовчи. — зупинив брат і додав, — Маму звати Паша, Пелагея повністю, я знаю, вивчив.

— Молодець, — дорослий мужчина сказав перше, що прийшло на думку, і пригладив волосся на голові хлопця; стримувався з усіх чоловічих сил, намагався не показати дітям своїх вологих очей.

 

P.P.S. Той Дмитрик  –  мій майбутній дідусь. Він вижив у ті голодні роки. Вижив попри перешкоди, бідність, злидні. Подолав? Думаю, йому допомагали інші. Допомагали зберегти життя, щоб не загубити націю, щоб на світі існував наш український народ і наша держава, ім’я якої — Україна!

P.P.P.S. Колись давним-давно зустрілися на цьому світі Димитрій та Анна, щоб дати продовження українському роду, якому немає переводу.

 

 

* Слово в назві змінено автором для посилення змістовної суті.  

ГолодомМор*

Вище і вище

ГолодомМор*

Пихата ялинка

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->