Зоопарк покинутих тварин

Сонячного дня на прогулянці Назарчик смикнув тата за руку:

– Татку, ну коли вже ти мені купиш собаку? Або хом’ячка? Ну, хоч рибок ку-пи-и-и.

– Ми вже про це говорили, – тато поглянув суворо.

– Але я хочу! Хочу! – притупнув ніжкою.

– Гаразд, – тато узяв сина за руку та стрімко повів за собою.

– Ми куди? Мали ж йти стрибати на батутах, – хлопчик ледве встигав за стрімкими татовими кроками. Він розхвилювався, аж почервонів.

– Батут зачекає, підемо до зоопарку.

Вони пройшли тінистою алеєю, обійшли дитячий майданчик, минули кілька житлових кварталів та опинилися у передмісті. Обабіч дороги тягнулися пустирі й поодинокі гаражі, схожі на будиночки гномів. Назарчик дивувався, бо це не було схоже на дорогу в зоопарк, де живуть тваринки, продається морозиво та грає весела музика. Нарешті спинилися перед фарбованими залізними воротами.

– А це точно зоопарк? – Назарчик із сумнівом дивився на високу хвірточку.

– Так. Зоопарк покинутих тварин. 

До відвідувачів вийшла симпатична дівчина в окулярах:

– Проходьте. Наші мешканці завжди раді гостям, – усміхнулася лагідно.

На широкому подвір’ї скавчало, гавкало, нявчало та мекало. 

– Проведу вам невелику екскурсію, – привітна дівчина показала рукою на великий вольєр. – Тут мешкають дорослі собаки, якім не потрібно лікування.

Назарчик побачив пуделя, болонку, кілька дворняжок і вгодованого рудого бульдога. 

– А що тут є хворі тварини? – Назарчик дуже не любив лікарні й все, що з ними пов’язано. 

– Всяке трапляється, — дівчина сумно зітхнула, – Люди заводять собачку, чи котика, граються з ними, поки маленькі, а тоді просто викидають на вулицю. Тому що тварина – це відповідальність. За нею потрібно прибирати, доглядати, вигулювати, дбати про їжу та щеплення.

Назарчик потупив оченята. Зробилося нестерпно соромно за всіх тих людей, які образили тваринок.

– Ось поглянь. Це – Мурчик. Дівчина погладила невелике худе кошеня, яке терлося біля її ніг. Господарі залишили його на смітнику, а бідолаха вибіг на дорогу й потрапив під автомобіль. Добрі люди принесли Мурчика до нас. Тут наш ветеринар наклав гіпс на зламану лапку і тепер малюк зможе ходити, коли кісточки зростуться.

Назарчик присів та погладив котика по шовковистій спинці, із жалем розглядаючи гіпс на маленькій лапці.

З-за рогу будинку вийшла чорна коза з білим сердечком на лобі.

– Це наша улюблениця Марта.

– Невже, її теж господарі вигнали?

– Ні. Марта жила з доброю бабусею, а коли старенької не стало, ми забрали її в притулок. Марта дає дуже корисне молочко нашим тваринам, – Назарчик обережно торкнувся гостреньких ріжків.

Поступово знайомилися з усіма мешканцями притулку. Дівчина розповідала їхні сумні історії. Назарчика вразила доля песика  на прізвисько “Бульба”. Його тримала молода пара, а коли в них народилася дитина, жінка вирішила, що собака зайва. Чоловік поклав Бульбу в мішок, приніс на озеро та скинув з мосту, а рибалка побачив, підплив на човні й виловив бідолаху. Це він так смішно назвав песика. Залишити його собі не міг, бо страждав на алергію, тож приніс до притулку. Назарчик уявляв, як стискалося маленьке серденько песика, коли він сидів у темному мішку і розумів, що має загинути. 

– Татку, – несміливо  погукав Назарчик, – А можна я приходитиму сюди гратися з Бульбою? Він такий милий та веселий, – хлопчик притиснув песика до себе.

– Ми можемо забрати його до себе, якщо пообіцяєш дбати про нього, прибирати, годувати, а не лишень гратися.

– Так! Так! – застрибав щасливий Назарчик.

Додому поверталися втрьох. Бульба біг попереду та виляв хвостом, і на його мордочці світилося безмежне собаче щастя.

Зоопарк покинутих тварин

Кіт, професор і дракони

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->