Зоря та Серпанок

У ті часи, коли по землі ще бігали мамонти, а люди мешкали у печерах та носили замість одягу шкури тварин, жила одна дівчинка, на ім’я Зоря. Вона була весела та непосидюча.

Влітку жінки племені збирали ягоди, гриби, коріння та трави, а чоловіки ловили рибу та полювали. Коли приходила зима, плем’я перебиралося жити до великої печери. В цей час надворі все ховалося під густим шаром снігу. Люди плели сітки, шили одяг, робили гачки для риболовлі, різьбили фігурки з бивнів мамонтів, малювали на камінні, співали пісні та виглядали весну.

Цього року зима затягнулася, і Зоря з нетерпінням чекала, коли почне танути сніг і батько дозволить виходити з печери. Якось прокинувшись серед ночі, вона побачила, що він сидить сперши кошлату голову на руки і дивився у магічне коло — невелике озерце в центрі печери, наповнене прозорою водою.

— Татусю, чому такий сумний, щось трапилося?

Вождь підняв голову та поглянув на Зорю.

— Зима ніяк не закінчиться. З’їмо всі припаси й почнеться голод.

— То може ми відкопаємо вхід та підемо на полювання? В нас є теплий одяг та хутряні чоботи…

— Ми ховаємося взимку в печерах не через те, що боїмося холоду. В цей час на наші землі приходить плем’я людожерів. Варто нам вийти, залишаться сліди на снігу, й вони швидко знайдуть нашу печеру.

— Але ж ми вміємо боронитися. В нас є стріли, списи, сокири…

— Моя смілива дівчинка, — батько з ніжністю подивився на доню та обережно попоправив їй волосся. — Їх багато, дуже багато, незліченно… нам не впоратися з таким ворогом. Ти йди спати. Завтра всі разом виконаємо танець для бога сонця і, може, він зчулиться й розтопить нарешті цей сніг.

***

Запаси племені зберігалися в окремій печерці. Зоря ходила туди кожного дня й бачила, як швидко зменшується кількість в’яленого м’яса, сушеної риби й овочів. Це позбавило її спокою та радості. Більше не хотілося малювати вуглинкою не стінах, чи гратися з рештою дітей.

Печера, в якій жило плем’я, мала багато відгалужень, й одне з них вело до місця, яке називали «малим виходом». Це була діра між камінням, в яку могла пролізти лише дитина. Зоря іноді виповзала туди, щоб вдихнути свіже повітря та помилуватися краєвидом. Цього разу вона тепло вдягнулася, узяла свій лук зі стрілами та вирішила самотужки піти на пошуки їжі.

Зоря проповзла між камінням й опинилася надворі, радісно глянула на сніг, що блищав на сонці, обережно зробила кілька кроків і застигла над кручею. Малий вихід вів на скелі з яких було майже не можливо спуститися. Взимку вони ще й вкривалися льодом. Але цього разу снігу було на стільки багато, що скельний спуск перетворився в гірку. Зоря набрала повітря в легені, сіла розправивши спідничку зі шкіри гепарда і немов на тарільці-льодянці полетіла вниз. Це було неймовірно. Розлітався та іскрився на сонці сніг й дівчинка закричала: «Еге-ге-й!» — і з розгону влетіла в сніговий замет.

Відпльовуючись та витрушуючись від снігу, вона вибралася з кучугури. Зоря не мала плану, тож просто оглянулася довкола та пішла у бік річки. Їй пощастило. Перед цим була невелика відлига й на снігу утворився товстий настил, тож вона обережно ступаючи, могла йти і не провалюватися.

За пів години Зоря опинилася біля річки, скутої льодом і засипаної товстим шаром снігу. Вона сподівалася, що зможе наловити риби, чи бодай попити води, але дійшовши побачила, що її надіям не справдитися.

Зоря вирішила перейти на протилежний берег і подивитися, що знаходиться там, де вона ніколи не бувала, бо влітку потужну річку не наважувалися перепливати навіть дорослі.

Вона дійшла до середини й помітила, що річка не повністю скута льодом. Найбурхливіша частина не замерзла і продовжувала з шумом нести свої води. Зоря зраділа й побігла до води, не розуміючи, що йде по кризі, а не по берегу. Вже майже діставшись краю, почула, як тихенько тріснуло, тоді ще… звук посилився. Завмерла і відчула, як шмат криги зі страшним тріском відламався. Щоб втриматися вона впала навколішки і крижину понесло за течією.

***

Зморена Зоря сиділа на льодовому кораблі й боялася поворухнутися. Один невірний рух і вона сповзе у крижану воду. Щоб не думати, куди її несе річка, вона згадувала тата, який, певно, не знаходить собі місця від хвилювання, і своє плем’я, приречене на голодну смерть.

Раптом крижина влетіла у водоверть, закрутилася, качнулася і Зоря не втримавшись сповзла у воду. Почала щосили гамселити руками, намагаючись випливти, але водоверть затягувала. Тоді згадала, як один воїн оповідав, що коли його затягнуло, він пірнув і під водою зміг випливти. Набрала повітря, занурилась і попливла. Відчувши, що її більше не крутить, Зоря попрямувала до берега. Одяг набрав води й тягнув на дно, але дівчинка боролася з усіх сил. Мокра, змерзла, вибралася й з відчаєм оглянулася довкола. Сонце вже сідало, мороз посилювався і було не зрозуміло куди йти далі.

Раптом Зоря почула потріскування гілок. Вона ходила на полювання з батьком і добре знала звуки лісу. Це була велика тварина. Зі страхом озирнулася. До неї, ламаючи гілля, прямував бурий ведмідь. Наблизившись звір піднявся на задні лапи, відкрив свою величезну пащу, в якій стирчали білі гострі ікла, і загарчав. Зоря не мала зброї, лук згубила, ще коли спускалася з гори. Злякана незграбно позадкувала й упала, перечепившись за камінь.

Ведмідь замахнувся кігтистою лапою і Зоря закрила очі, а коли відкрила, побачила, що на ведмедя з-заду хтось настрибнув. Незнайомець увіткнув в шию звіра довгий ніж і той зі страшним риком повалився на землю. Рятівник, який упав разом з ведмедем, підвівся, витягнув свого ножа і перерізав звірові горлянку. Вдоволено глянувши на свою роботу, обтер ніж об сніг й підняв очі на Зорю.

Він мав заросле бородою обличчя та довге волосся заплетене в косу, й вона подумала, що це людожер. Та він дивився на дівчинку приязно й усміхався.

− Ти змокла та замерзла. Йдемо швидше до моєї хижі, поки не застудилася.

Чоловік подав руку і Зоря відчула, які теплі в нього долоні.

***

В кутку хижі було складено щось на кшталт каміну, в якому затишно потріскували дрова. Дівчинка простягнула закоцюблі пальці до вогню й відчула біль, так сильно вони змерзли. Вона вся тремтіла.

— Знімай одяг та замотатися в ці шкури, — простягнув їй пухнастий одяг. — Мене, до речі, звуть Серпанок.

Поки вона відігрівалася, Серпанок повернувся на берег та розібрався з тушою ведмедя: порізав м’ясо на шматки, обваляв у солі й прикопав, а шкіру розвісив сушитися знадвору. Коли повернувся, Зоря спитала:

— Ти сам живеш в цій хижі? — вона починала відігріватися й їй хотілося більше дізнатися про цього дивного незнайомця.

— Так. Моє плем’я покочувало на південь, а я вирішив залишитися.

— Але ж в лісі небезпечно, можуть з’їсти людожери.

— Людожери? — чоловік здивовано підняв косматі брови. — Це хто такі?

— Ну, вони приходять в наші краї, коли починається зима й викрадають людей.

— Справді, колись тут кочувала орда, яка могла нападати на людей та забивати як тварин, але вони давно не з’являлися, тож боятися немає чого.

— Це чудова новина! Я можу повернутися до батька та розказати, що тепер не треба всю зиму сидіти в печері. — очі Зорі засвітилися від радості, але раптом вона похнюпилася: — Але ж я дуже далеко й не знаю дороги додому.

— Зараз вже ніч. Ми ляжемо спати, а вранці вирушимо разом.

***

Щойно з-за високих гір встало сонце, Серпанок та дівчинка, вийшли надвір. Після теплої хижі мороз здавався ще суворішим, але вдягненій в теплий одяг Зорі не було холодно. Вона замилувалася ніжно-рожевими снігом, що змінив свій колір під променями вранішнього сонця.

— Ми поїдемо на лижах.

Серпанок дістав довгі стругані дощечки та мотузочки з жил тварин. Зоря здивовано на нього подивилася, бо ніколи такого не бачила.

— Але ж це якісь деревинки. Я не розумію, як вони нам допоможуть?

Серпанок примотав коротші дощечки до стоп дівчинки, а собі прикріпив довші. Узяв у руки дві палиці й показав як потрібно пересуватися. Спершу Зоря не могла втримати рівновагу та постійно падала, але поступово приловчилася, упіймала темп і вже могла пересуватися досить швидко, ковзаючи по лижні, яку для неї прокладав Серпанок.

Зморившись вони відпочивали на поваленому дереві й Серпанок оповідав про своє плем’я та його звичаї. Після обіду майже дісталися печери, але дорогу їм перегородила стрімка річка. Половина її, як і перед тим, була скута льодом, але потрібно було перебратися через незамерзлу частину бурхливої води.

Зоря злякалася, а що як раптом вони не зможуть переправитися, й вона ніколи не побачить тата та маму. Серпанок помітив, що його супутниця засумувала й здогадався про її страхи.

— Зробимо міст. Бачиш он ті повалені буревієм дерева? Підтягнемо їх до води у найвужчому місті й спробуємо вкласти так, щоб можна було по ним перейти.

Разом узялися до роботи. Колоди були важкі, деякі застрягли і Серпанкові довелося витягнути з-за поясу сокирку та обрубати зайві гілки.

Сонце поступово сідало, а робота ще тривала. Вже стало темно, коли нарешті вдалося підкотити та вкласти останню колоду. Зоря пішла першою, підтримуючи рівновагу розставленими в бік руками. Вона обережно ступала намагаючись не робити зайвих рухів і не гойдати хиткий місток. Нарешті дісталася міцної криги і зіскочила з колоди.

Серпанок пішов слідом. Він втомився від роботи і в якусь мить втратив рівновагу, нога зісковзнула у воду. Зоря злякано зойкнула, але йому вдалося повернутися на колоду і перебратися до неї.

На темне небо викотилася жовтобока луна. Її світло відбивалося від снігу, і втомлені подорожні розрізняли путь. Вхід до печери було засипано. Зоря ніколи не бачила печеру такою, й навіть почала сумніватися, що правильно її знайшла.

Вона набрала в легені повітря та закричала:

− Е-ге-ге-й! У-ге-ге-й! Це я, допоможіть відкопати вхід!

Її почули, і всередині почався рух. Зі свого боку Зоря та Серпанок теж намагалися копати, розгрібаючи сніг лижами. Нарешті утворився прохід в який залізла спершу Зоря, а слідом Серпанок, на якого відразу кілька чоловіків направили списи.

— Тату! Це мій друг, він вбив ведмедя, і дав мені лижі і побудував міст… Заберіть списи…

Зоря бачила насуплені брови батька та мами і розуміла, що всі на неї сердиті, тож поспішала все розповісти.

Після того, як всі заспокоїлися, подорожніх погодували, і вони ще раз, вже спокійно, переповіли свої пригоди. Серпанок залишився жити в племені. Він знав та вмів багато корисних речей і зміг навчити ним інших. Завдяки Зорі, сміливій доньці вождя, плем’я більше не боялося виходити взимку з печери.

Зоря та Серпанок

Дівчинка, ведмедик та єдиноріжка

Надіслати коментар

<-- -->