Пригоди Мікробчика-Бобчика

Мікробчик-Бобчик дуже-дуже допитливий мікроб. На стільки допитливий, що інколи аж занадто. «А чому ми такі?» — постійно чіплявся до діда-мікроба. «А чи можу я вирости величезним?» — смикав матусю-мікробиху. «А чи існують інші мікробіоми?» — гукав вслід сусіду. Настирного малюка уникали.

Перебуваючи на самоті, Бобчик від нудьги почав прислухатися. Спершу йому здавалося, що люди не говорять, а голосно гудуть. Уяви, що ти засунув голову в пусту бочку і сказав протяжно: «У-у-у-у-у…» От так чув Бобчик людей. Але він, крім того, що був допитливим, був ще й наполегливим. Тож продовжував слухати, і з часом став вирізняти звуки й, навіть, окремі слова.

Жив Бобчик на шкірі хлопчика, якого звали Лесиком, а точніше за його вушком. Лесик не здогадувався, що має такого співмешканця й мільярди інших. Якби про те знав, то, напевно, гарніше мив вуха. 

Отже, наш малюк слухав і вчився, вчився і слухав. Він багато дізнався про світ людей, і йому стало сумно сидіти на місці. Тож одного разу, коли Лесик почухався за вухом, Бобчик перебрався на палець, і розпочалися захопливі пригоди.

Того дня Лесик пішов до бібліотеки. Він любив читати. Йому хотілося чогось розумного, тож узяв з полички енциклопедію про мікроорганізми. Гортаючи книжку, сильно натиснув на сторінку, і Бобчик опинився між літерами. Він нічого не знав про книги, але відчув, що в них містяться відповіді на всі питання. Лесик читав, ледве ворушачи губами, а Бобчик слухав. Він дізнався, що світ населений мікроорганізмами. Вони є скрізь, а не тільки в хлопчаків за вушками. Це було дуже дивно. За читанням провели цілісінький день, а коли закінчили, Бобчик схопився за хлопчачий палець.

Дорогою додому Лесик зустрів шкільного приятеля. І той простягнув йому брудну долоньку для рукостискання. Бобчик побачив цілу колонію інших мікробів. Серед них, вихваляючись своєю силою, совався страшний колючий вірус, схожий на великий брудний кактус.

Бобчик зрозумів, що Лесикові загрожує небезпека. Не замислюючись малюк кинувся на ворога й закликав інших мікробів допомогти. Не всі хотіли ризикувати, але знайшлося кілька відчайдухів, які підтримали Бобчика. 

Вірус ричав, коловся, намагався проковтнути сміливців. Бобчикові було страшно, але він боровся, як справжній воїн. Вірус ослабнув та здався. Так гуртом здолали ворога.

Повернувшись додому, Лесик загукав:

— Мамо, мамо! Я сьогодні дізнався, що світ населений мікроорганізмами.

— Я ж не дарма прошу тебе мити руки, — усміхнулася мама.

— Але не всі мікроби поганці, — Бобчик прислухався. — Є такі, які захищають від вірусів та шкідливих мікробів.

Бобчик пишався, бо він був тим самим хорошим мікробом, який захистив хлопчика. Лесик почухав за вухом і Бобчик зістрибнув з пальця. Його вже чекала схвильована мама-мікробиха.

— Я так багато маю вам розповісти, — тараторив Бобчик.

А мама-мікробіха обнімала синочка і ледве стримувала сльози радості.