Родина Клишоногих
Похід за медом і смачне малинове варення
Тріщали кущі, здригалася земля, але птахи мовчали, хоча зазвичай саме пернаті першими сповіщають про будь-який переполох в лісі. Та цього разу в здійнятому гаморі не було нічого надзвичайного чи небезпечного. Просто сім’я ведмедів порядкувала в дикому малиннику, збираючи соковиті стиглі ягоди.
– Мишко! Ти не збираєш, а все до рота тягнеш! – обурилася донька Варя. – Скажи йому, мааамо!
– Нічого не все, – плямкаючи, заперечив її молодший брат, вимазаний червоним від округлих вух до клишоногих лап. – Ти й сама багато з’їла!
– А от і ні! – відказала сестра, швидко витираючи з писку липкий сок. – Я лише розчавлені їла! Лише розчавлені, мааамо!
– Годі вам, не сваріться, – звеліла мама-ведмедиця, підіймаючи дві великі, заповнені по вінця плетені корзини. – Малини вистачить і зараз поїсти, і на варення. Ходімо додому.
Вона рушила по витоптаній стежині, за нею прослідували діти зі своїми меншими корзинами. По дорозі Мишко спіткнувся й впав, просипавши половину ягід на землю.
– Обережніше не можеш? – розсердилася Варя. – Мааамо, Мишко ягоди розкидав!
– Я ж ненавмисно, – пробурчав ведмедик. Мамо ніжно поглянула на дітей і стомлено зітхнула.
Прийшовши додому, ведмедиця взялася перебирати малину. Ведмежата й тут не лишили неньку в спокої.
– Мамо, можна я тобі допомагатиму? – запропонувала донька.
– Я теж хочу, – втрутився син.
– Не треба! Ти тільки все зіпсуєш або з’їси! Правда ж, мааамо?
– Неправда! Ти й сама не краща!
Затиснувши лапами вуха, ведмедиця скрушно заревла, покинула ягоди і підбігла до полиць. Злякані діти не зводили з неї округлених очей.
– Мамо, з тобою все гаразд? – запитала Варя і, не чекаючи відповіді, визвірилася на брата: – Бачиш? Це ти її довів!
– А от і ні! – заперечив Мишко. – Ти сама завжди до неї лізеш!
Доки ведмежата сперечалися, їхня мама обережно пересунула банку з медом позад іншої консервації.
– Заспокойтеся, – сказала вона, розвертаючись. – В мене є для вас інше завдання. У нас мед закінчився. Тож, поки я готую варення, ходіть до вулика й принесіть новий. Впораєтеся?
– Аякже! – впевнено заявила донька. – Тільки я краще сама, без Мишка. Він тільки заважатиме.
– Неправда! – відказав син. – Це я сам мед принесу, без тебе!
– Малий ти ще сам по мед ходити!
– Ми ж двійнята!
– Йдіть обидвоє! – гримнула на них змучена мати. – Менше патякайте і більше робіть. Хто перший мед принесе, той і правий.
Почувши це, ведмежата миттю ринулися до виходу. На порозі Мишко спіткнувся, беркицнувшись через голову, тож трохи забарився, але одразу ж побіг за сестрою.
– Люблю вас, маленькі, – прошепотіла ведмедиця, повертаючись до малини. – Та іноді навіть мені треба від вас відпочити.
Відібравши найкращі ягоди, вона зоставила їх виділяти сік. Раптом хтось пошкрібся в двері.
– Можна? – всередину зазирнула сусідка-борсучиха з туго набитою торбиною. – Вітаю, сусідонько! Як ваші справи?
– Непогано, але клопотів вистачає, – поскаржилася ведмедиця. – Діти, заготівля, самі розумієте. Й коли його все встигнути? А ви як?
– Та майже так само, сусідонько, майже так само, – відповіла борсучиха. – Я ж чому до вас зайшла? Благовірний мій нині в людських садах промишляє, тож повсякчас звідти яблука тягає. У нас вже вся нора ними забита. Я стільки рум’яних з’їла, що й дивитися на них вже не можу. Візьміть кілька, га? І під «кілька» я маю на увазі кілька десятків. Погляньте, які стиглі й гарні!
На підтвердження своїх слів вона дістала з торби велике червонобоке яблучко. У ведмедиці аж слинка потекла.
– Щиро вам дякую! – господиня взяла торбину і протопала до полиць. – Але я теж вас без гостинця не відпущу. Шкода, що варення ще не готове. Тому візьміть оце.
Вона дістала з полиці сховану від дітей баночку меду і передала сусідці. Борсучиха вдячно вклонилася.
– Це єдиний частунок у світі, який не псується, – захоплено пояснила їй ведмедиця. – Можете зараз з’їсти, до зими зоставити чи навіть до наступного року – гіршим мед не стане. Насолоджуйтеся.
– Спасибі, – взявши баночку, борсучиха рушила до виходу. – Ще побачимося, сусідонько!
– Неодмінно.
