Родина Клишоногих

***

«Чомусь довго діти не повертаються, – подумала ведмедиця, визираючи назовні. – Аби нічого не трапилося».

– Мамо! Мамо! – раптом почула вона. Стежкою їй назустріч бігли двоє ведмежат. Діставшись до матері, малі одразу кинулися їй на шию. Доки вони обіймалися і борюкалися, підійшов ведмідь, несучи зібраний мед.

– То це ти їм допоміг? – спитала дружина, забираючи у нього ношу.

– Трішки, – відповів бурий, не вдаючись у подробиці.

– А як твоя риболовля? – поцікавилася ведмедиця, помітивши відсутність риби.

– Про це я не хочу говорити, – подумки ведмідь пообіцяв неодмінно поквитатися з окунем-втікачем. – То що, будемо вечеряти?

Родина облаштувалася на галявині перед домом, дивлячись як опускається за обрій розжарене помаранчеве сонце. Вони хрумкали морквою, хрустіли яблуками і розколювали горіхи. А на десерт, звісна річ, було смачне малинове варення та мед, який ніколи не псується. Наминаючи останній, ведмедиця не змогла оминути увагою дивну поведінку дітей.

– Вас підмінили чи що? – запитала вона, пильно поглянувши на двійнят.

– Тобто? – розгубилася Варя.

– Мої діти не можуть стільки часу не сваритися між собою, – пояснила мати. – Ви точно якісь перевертні.

– Зовсім ні, – заперечила донька. – Просто Мишко нарешті зрозумів, що я розумніша і перестав виставляти себе дурнем.

– А от і ні! – обурився ведмедик. – Дурною себе завжди тільки ти виставляєш, бо повсякчас ніс задираєш.

– Маю право! Я старша і розумніша.

– Неправда!

– Оце зовсім інша справа, – розсміявся батько, підморгуючи дружині.

Вони саме закінчували їсти, коли в розфарбованому багрянцем небі з’явилася велика тінь. Вона накрила собою галявину, зануривши її в затінок, немов ніч, що втомилася чекати свого часу. Задерши голову, ведмеді пильно вдивлялися вгору.

– Це птах? – запитав Мишко. Варя зневажливо гмикнула:

–Який птах? Просто хмара.

– Чомусь я сумніваюся, – пробурмотів тато. Тим часом невідоме створіння почало знижуватися і від його гучного реву у клишоногих заклало вуха. Ось воно вже приземлилося на галявину, виявившись старим іржавим біпланом, який ледь тримався купи. Розриваючи колесами землю, літак проїхав галявиною, дивом спинившись перед самісінькими деревами. Дверцята зі скрипом відчинилися і з нього вибрався небачений до цього в лісі звір. Завбільшки з ведмедя, він мав дуже коротке чорне хутро, безволосу морду і передні кінцівки втричі довші від задніх. А також жодного натяку на хвіст, навіть такий куций як заячий чи ведмежий. На голові невідомий здоровань носив старовинний шкіряний льотний шолом.

– Даруйте за таку несподівану появу, – сказав він, коли гвинт літака припинив обертатися і змовкну рокіт старого двигуна. – Я горила і живу дуже далеко звідси. Перелітні птахи розповіли, що тут мешкає вправна господиня, консервація якої немає рівних у цілому світі. Мені та моїм рідним дуже кортить скуштувати цю знамениту смакоту.

– О, це велика честь для мене! – зашарілася ведмедиця. – Не думала, що я настільки відома. Ох вже ці пернаті пліткарі! Чого саме бажаєте, варення чи меду? Знаєте, мед це єдиний наїдок у світі, який ніколи не псується.

– Ви мене не зрозуміли, – усміхнувся гість з далеких земель. – Ми хочемо, щоб ви приготували для нас наші улюблені фрукти. Інакше кажучи, запрошую вас в гості до спекотної Африки. Летимо прямо зараз, якщо ви не проти.