Родина Клишоногих

***

Тим часом троє ведмедів сиділи на березі річки, вжалені, пригнічені і без меду. Ведмежата тихо схлипували, татко ж намагався не падати духом.

– Чому носи повісили? – запитав він їх, награно посміхаючись. – Невдачі лише загартовують нас. Маскування не спрацювало, але є й інші способи бджіл перехитрувати. Їх можна викурити димом. Ходімо до річки, я покажу як саме.

Зібравши трохи сухих гілок, ведмідь вибив кігтем з каменю іскру і запалив їх. Додавши до невеликого багаття вогке листя, звір досягнув того, що вогонь у ньому ледь тлів, проте диму здійнялася ціла хмара. Підхоплена вітром вона потягнулася до вулика, застилаючи все навкруг. Проте бджоли чомусь не поспішали покидати домівку.

 – Певно, одного вогнища не досить, щоб їх вигнати, – припустив тато. – Я піду розпалю ще кілька, а ви тим часом приглядайте, аби не згаснуло. І не сваріться.

Він рушив геть і невдовзі зникнув серед дерев. Ведмежата сиділи мовчки, зачаровано стежачи за вогнем. Через деякий час дим почав світлішати і розсіюватися. Варя нахилилася і почала дмухати на багаття.

– Що ти робиш? – здивовано спитав Мишко. – Ти його загасиш!

– Нічого подібного, – відказала сестра. – Я роздмухую його, щоб краще горіло.

І дійсно, невдовзі дим повалив з новою силою, а на висушеному листі затанцював невеликий грайливий вогник.

– Оце так! – вражено вигукнув ведмедик. – А мені можна?

– Ні, – заперечила Варя. – Ти знову все зіпсуєш.

Не послухавшись її, Мишко дмухнув, та так, що вогонь перекинувся на найближче дерево. Стара суха липа, що вже кілька років стояла безлистою, вмить спалахнула, мов сірник. З неї полум’я перекинулося на довколишні кущі та траву. Набравши силу, вогонь одразу перестав здаватися таким вразливим і тендітним. Він більше не потріскував, а ревів, обпікаючи ведмежат так, що від жару у них сльозилися очі і чорніло хутро, скрючуючись наче всохлі травинки.

– Тікай! – гукнула Варя, вкотре за сьогодні кидаючись до рятівної річки. Брат прослідував за нею, але спіткнувся, беркицнувся через голову, а коли підвівся, його вже оточив вогонь. Страшне полум’я наступало на бідолашного ведмедика звідусіль, змушуючи відсмикувати обпечені лапи. Йому зробилося дуже лячно і захотілося опинитися вдома, подалі від цього жахливого та безжального вогню.

– Допоможіть, – жалісно скиглив Мишко. Він хотів кричати, але дим дер йому горло і звідти виривався лише ледь чутний, жалісний схлип: – Рятуйте. Тато!

Перед очима все розпливалося, та раптом на нього плеснули холодною водою. Полум’я відступило, обурено сичачи. Хтось схопив ведмежа за загривок і потягнув, чіпляючи за кущі та кожний, навіть найменший горбок. Дотягнувши до річки, рятівник жбурнув Мишка у воду. Відпльовуючись та протираючи очі, врятований вибрався на берег. Ошелешений ведмедик побачив перед собою захекану та схвильовану Варю.

– Це ти мене врятувала? – вражено спитав він. – Дякую!

– З тобою все гаразд? Я так злякалася за тебе! – сестра міцно обійняла його. – Мені не варто було тікати самою!

– Та ні, я сам винен, – заперечив ведмедик. – Ти ж мене попереджала, щоб я не дмухав на полум’я.

 – А перед цим сама показала, як це робиться, – відказала Варя. – Я мала бути розумнішою, бо все ж старша.

– Але ж ми двійнята!

Ведмежата ще якийсь час сперечалися, та згодом знову обійнялися, щасливі, що їм вдалося врятуватися від такої страшної почвари як неконтрольований вогонь. За цим їх і застав тато. Закопчений і змучений ведмідь вийшов на берег і втомлено поглянув на дітей.

– Радий, що ви помирилися, – промовив він. – Це буде всім нам наукою. Вогонь дуже небезпечна штука і з ним варто поводитися обачно. Мені вдалося загасити полум’я, тож ліс у безпеці. Ходімо, покажу, що я знайшов.

Ведмежата прослідували за батьком, сторожко озираючись навкруг. На місці, де вогонь вирвався на волю зосталася велика випалена пляма, наче дірка у яскраво-зеленому трав’яному килимі. Лісові знадобиться чимало часу, щоб залікувати цю рану, викликану секундною необачністю. Та найбільше дісталося липі, яка перетворилася в обгорілий до чорноти потрісканий кістяк. Нехай дерево вже давно всохло, ведмежатам все одно було його шкода і їхні очі змокріли від почуття провини.

– Так, велику шкоду ми накоїли, – пробурмотів тато, розділяючи з ними вину. – Мамі про це краще не розказувати. Але навіть в найбільшій біді завжди знайдеться свій світлий бік.

Підчепивши липову кору, він дістав з-під неї старий вулик. Покинутий мешканцями і без меду, але по зав’язку повний бджолиного воску.

***

Троє ведмедів підійшли до вулика, навколо якого чорною хмарою роїлися бджоли, розлючені постійними нападами на їхню оселю. Тато йшов попереду, тримаючи в зубах свою знахідку, діти позаду, ладні накивати п’ятами при першому натяку на загрозу. Помітивши непроханих гостей, бджоли погрозливо загули і посунули на них.

– Пробачте наше невігластво, – промовив ведмідь, поклавши старий вулик на траву. – І приміть цей віск в якості вибачення. А також, якщо на те буде ваша ласка, дозвольте взяти трохи вашого меду. Обіцяю, ми нічого не ламатимемо і більше вас не турбуватимемо.

Бджоли закружляли навкруг них, а потім склали своїми тілами напис у повітрі: «3 хв». Ведмедів не довелося просити двічі і, доки смугасті перетаскували віск, вони взялися заповняти заздалегідь прихоплені банки та горщики.