Як лисеня та коник дорогу додому шукали

Навесні лисиця Хитринка народила дев’ятьох лисенят. Для лисиць це не багато і не мало, тому не варто дивуватися. Малят назвали Вогник, Золотко, Жарина, Медок, Зіронька, Метеор, Комета, Кігтик і Зубик. Спершу сліпі та безпомічні, вони тільки їли і спали, притискаючись до теплого боку матері. Хитринка майже весь час проводила у норі та виходила лише попити зі струмка, що дзюрчав неподалік. Їжу їй приносив лис на ім’я Спритник. Він не був татом лисенят, але піклувався про них та Хитринку наче про власну родину. Таке часто зустрічається поміж лисиць. Коли ж малята  зміцніли та розплющили очі, виходити на полювання почала й мати. Невдовзі жваві лисенята з молока Хитринки перейшли на м’ясо. 

Лисяча нора простора, з кількома виходами. Місця там вдосталь, але довго втримати ватагу гамірних, грайливих дитинчат вона не могла. Тож якось лисенята вийшли назовні та завзято борюкалися у траві, знайомлячись з новим, значно більшим і цікавішим світом. Спритник та Хитринка, вперше заставши їх не в норі, дуже стривожилися. Батьки по черзі перенесли усіх малят назад і добряче їх насварили. Та це не допомогло. Лиси збагнули, що допитливі цуценята (лисенят і вовченят також називають цуценятами) спраглі до нових вражень, і змирилися. Тільки звеліли дітям не відходити далеко від дому.

Часто, у вільний від сну та полювання час, дорослі й самі гралися з лисенятами. Висока трава повністю ховала малят і їх видавали тільки верткі, неслухняні хвостики. Так сім’я розважалася у спекотні літні полудні, коли немає ні сил, ні бажання полювати.

Та в той, на перший погляд, звичайний день батьки вдвох вирушили здобувати їжу. Саме тому з маленькою лисичкою на ім’я Зіронька трапилася захоплююча пригода. Захоплюючою вона була для лисеняти, та, сподіваюся, зацікавить і Вас. Але спершу познайомимося з нашою героїнею.

Зіронька отримала своє ім’я, бо, крім білого живота та кінчика хвоста, її вже руде хутро (бо спочатку лисенята радше бурі і лише з віком рудішають) прикрашала цятка між бровами кольору ще небаченого лисичкою снігу. Насправді, вона мало скидалася на зірку і більше нагадувала половинку вербового листка, але імена не завжди даються вдало. У всьому іншому, крім цятки, Зіронька мало вирізнялася поміж братів та сестер. Не найбільша і не найменша. Не затята розбишака, як Вогник, але й не тихоня, як Зубик. Усе своє життя вона провела з рідними, ніколи з ними не розлучаючись. До того дня.

Граючись, лисенята чкурнули врізнобіч. Зіронька пірнула в нетрі з ромашок і медуниць та зачаїлася. Зненацька почувся скрекіт коника і вона одразу втратила інтерес до гри.

Справа в тому, що це для нас з Вами ця крихітна комашка ледь чутна. У лисиць слух більш чутливий, тому для Зіроньки «скрекіт» нагадував радше працюючу над вухом бензопилу. Тож не дивно, що допитлива лисичка захотіла відшукати причину шуму.

Вона напорошила вуха, озирнулася і побачила на ромашці довгоногу зелену комаху.

«Невже хтось настільки маленький може зовсім один такий гул здійняти?» – здивувалася Зіронька.

Лисичка потягнулася до цієї чудасії, але квітка гойднулася, мов від вітру, і коник зник. Розгублена Зіронька огляділася і побачила його на медуниці далеко попереду. Помчала туди і коник знову пропав, щойно вона наблизилася. Лисичка помітила його на землі, поміж високих стебел трави, що крихітному конику видавалися справжнім лісом. Зіронька побігла до нього. На цей раз руда непосида була уважною і побачила, куди стрибнув утікач.

«Він не тільки дуже гучний, але й стрибає краще від мами і тата, – міркувала вражена лисичка. – І при цьому менший від мого кігтика».

Продовжуючи погоню, вона вискочила до струмка і якийсь час бігла берегом проти його течії. Потім коник заглибився в трав’яні хащі. Зіронька ледь не піймала його на брунатному камінці з трьома дірочками, схожими на чиїсь маленькі нірки. Та «ледь» не рахується, тож стрибуну вдалося втекти. Лисичка помітила, що в повітрі у нього з’являються прозорі крильця.

«То ти не стрибаєш, а літаєш!», – зраділа вона, розкривши одну з таємниць комашки.

Зіронька зігнала коника з самотнього маку, в квітці якого він спробував зачаїтися. У погоні прошмигнула під старою, порослою мохом корягою та ще довго бігла квітучим степом. Аж доки не загубила стрибунця.

Розгублена лисичка спинилася і напорошила вуха. Вона не почула скрекіт втікача, натомість відчула як щось колише їй шерсть між вухами. Колише надто сильно для ледь відчутного вітерця. Розгадавши хитрість, Зіронька впала і почала крутитися. На черговому оберті коник раптом з’явився прямо на кінчику її носу. Спантеличена лисичка застигла, лежачи на спині.

– Чому ти за мною ганяєшся? – обурився зелений стрибун. – З’їсти хочеш?

– Ні! – запевнила лисичка. – Нащо? У тобі їсти-то нічого.

– Може й нічого, але охочих багато, – заперечив коник. – Бабки, жабки, мишки, горобчики. Навіть ваш рудий рід іноді зазіхає. Особливо, коли дуже голодний.

– Але я не дуже голодна, – зауважила Зіронька, прислухавшись до покликів свого живота. – Ми вдома тільки м’ясо їмо. Хіба ти з м’яса?

– Ні, – відповів стрибун. – Точніше, не зовсім. Та, якщо ти не збиралася мене їсти, то навіщо гналася за мною?

– Хотіла дізнатися, як ти стільки шуму здіймаєш і так далеко стрибаєш, хоча сам зовсім маленький, – зізналася лисичка.

Коник перестрибнув з її носа на лист кінського щавля. Зіронька перевернулася на лапи. Її хвостик від нетерплячки метлявся туди-сюди.

– Я не розкриваю таємниці незнайомцям, – заявив коник.

– Тоді ми познайомимося, – не розгубилася лисичка. – Я лисеня на ім’я Зіронька. Живу в норі біля струмка. Мою маму звуть Хитринка, а тата – Спритник. Ще у мене є восьмеро братів та сестер. Найбільший поміж нас Вогник. Він головний розбишака. Ще є…

Стрибунець слухав її розповідь про лисячу родину так уважно, що навіть закуняв. Отямився, лише почувши:

– Я тобі вже багато розказала. Тепер твоя черга.

– Я коник і мене звуть Мецо¹, – назвався зелений. – Живу я на квітучій галявині. Родичів у мене так багато, що й року не вистачить, аби тобі про всіх розказати. І я не шум здіймаю, а співаю.

На підтвердження своїх слів, коник трішки відкрив тверді зелені надкрила і зашумів ще гучніше та старанніше, ніж раніше. Зацікавлена Зіронька придивилася і побачила, що тоненькі прозорі крильця під ними труться одне об одне, видаючи той самий неприємний для чутливого лисячого вуха звук. Вона довго не витримала цього співу і жалісно заскавучала. Коник миттю припинив свій «концерт».

– Чому ти заважаєш? – обурився він.

– Бо ти негарно співаєш, – поскаржилася лисичка. – У мене вушка болять.

– Чотирилапі зовсім не розбираються в музиці, – образився Мецо.

– Не сердься! – попрохала Зіронька. – Розкажи краще як у тебе виходить так гучно шуміти…тобто співати. Ще й крилами, а не ротом.

– Бо рот у коників для їжі, а для співу – крила, – пояснив стрибунець. – Справа у терті. Коли ти лапу об лапу потреш, то теж вийде звук. А коли проведеш ними по каменю чи траві це звучатиме інакше. З моїми крилами усе так само, тільки вони з особливого матеріалу і тому такі гучні та мелодійні.

«Про «мелодійність» я б посперечалася», – подумала лисичка.

Але промовчала, щоб не сваритися з коником. Натомість вона потерла лапку об лапку і лапку об траву. Звук справді вийшов різний. Тоді Зіронька змахнула хвостом, зачепивши барвисті квіти, і замислилася чи є різниця.

–  А ще ми чуємо ногами, – продовжив розповідати Мецо. – Передніми. На них є маленькі отвори, які вловлюють звук. А щоб визначити звідки він йде, ми тремо лапкою об лапку.

– Любите ви, коники, терти,  – відзначила лисичка. – А навіщо ви співаєте?

– Бо любимо, – відповів зелений стрибун. – А ще ми так спілкуємося між собою. Знайомимося, сваримося, свою територію позначаємо.

– Тато теж свою територію для інших лисів позначає, – розказала руда. – Але іншим способом. А стрибаєш ти так далеко, бо літати вмієш? Я бачила твої крильця.

Мецо розкрив надкрила і показав прозорі крильця. Зіронька побачила, що вони вдвічі коротші і не досягають навіть довгих задніх лап коника.

– Насправді, я літати не вмію, – засмучено зізнався він. – Мої крила для музики призначені. Стрибати вони теж допомагають, але лише утримувати рівновагу і трохи довше в повітрі протриматися. А потужний поштовх у першу чергу забезпечує остання пара ніг. Бачиш, які вони довгі та вигнуті? Якщо їх розпрямити, то вивільниться величезна сила, яка й забезпечує далекий стрибок. Так не тільки ми вміємо, а й наші близькі родичі, богомоли. А ще блохи, які вашому волохатому роду дуже докучають.

Від згадки про блох Зіронька почухалася. А потім, з блискучими від захвату бурштиновими оченятами, заявила:

– Мецо, ти неймовірний.

Якби коник міг почервоніти, то після її похвали це б неодмінно трапилося.

– Ще б пак! Вам, велетням, варто частіше звертати увагу на крихіток під вашими ногами, – набундючився він. – Бо що я? Знаєш, на які дива здатна гусінь? А мурашки чи бджоли? Вони створюють таке, що й двоногим не під силу.

Раптом навкруг потемнішало. Лисичка злякано підібгала вуха і зіщулилася.

– Невже сутеніє? – стривожилася вона. – Це недобре. Мені час додому.

– Не бійся. То просто хмара, – заспокоїв нову знайому Мецо. – До вечора ще довго.

– Усе одно в час пса та вовка мені треба бути у норі, – заявила схвильована Зіронька. – Інакше мама і тато сваритимуться.

– У який ще час? – не зрозумів коник.

– Ми, лиси, називаємо так час, коли темніє настільки, що собаку не відрізниш від вовка, – пояснила руда. – А це дуже важливо, адже пси для нас небезпечні. Вовки також, але вони бодай не приведуть мисливців з рушницями.

Звісно, сама Зіронька зроду не бачила ні мисливців, ні рушниць. Навіть постріл жодного разу не чула. Але тато і мама добряче настрахали ними лисенят, аби втримати малих шибеників від біди.

Зіронька вже зібралася прощатися, але озирнулася, принюхалася, чихнула і жалісно заскавучала.

– Що з тобою? – злякався Мецо.

– Я не знаю як додому дійти, – зізналася засмучена лисичка і знову чихнула.

Зазвичай, вона б просто пішла на запах рідних. Та зараз слабкий літній вітерець дув від неї, а повітря наповнювали розмаїті квіткові пахощі, забиваючи їй ніс. Можливо, доросла та досвідчена лисиця зуміла б вловити серед них знайомі аромати, та для нюху маленької Зіроньки це було надто складне завдання.

На її щастя, коник не розгубився.

– Іди по своєму сліду, – порадив він. – Ти ж он яка велика, тому він добре помітний.

Лисичка, яку до цього ніхто не називав великою, зашарілася і слухняно пішла по прим’ятій нею траві. Мецо пострибав вслід.

– Складу тобі компанію, – пояснив він. – Ти за мною погналася, тож мені тебе й повертати.

– Дякую, – Зіронька підняла очі до неба. – Аби тільки дістатися дому швидше, ніж Вогняний Лис у норі сховається.

– Хто? – здивувався коник.

Лисичка лапкою вказала на сліпуче коло у небесній блакиті.

– Мама каже, що це Вогняний Лис, – пояснила вона. – Вдень він гасає по небу, а вночі ховається в нору. Але у Вогняного Лиса вона дуже тісна, тож назовні стирчить білий кінчик його хвоста.

– А мені один знайомий жук-гнойовик інше розказував, – поділився Мецо. – Начебто, це Золотий Скарабей, який вдень сяє, а вночі тьмяний, бо брудний. Та, гадаю, в кожного, кого не спитаєш, свої пояснення будуть. А правди ніхто не знає. Чи, може, усі вони правда.

– Слід обірвався, – понурилася Зіронька. – А ми ще навіть до струмка не вийшли.

Справді, десь трава вже встигла розпрямитися, а в інших місцях її прим’яв хтось значно більший від лисеняти. Цей «хтось» дуже гучно шумів вдалині. Зіронька і Мецо не хотіли потрапити йому на очі.

– Що ж робити? – занепокоївся коник. – Я теж дороги до твого дому не знаю.

Вони озирнулися, та не побачили нічого знайомого. Лисичка спробувала принюхатися і знову чихнула. Коник стрибав на верхівки найвищих рослин, але й це не допомогло.

– Доведеться йти навмання, – зрештою, запропонував зелений. – Може, нам пощастить вийти у відомі місця.

Засмучені друзі попленталися, куди очі дивляться. Невдовзі Мецо збагнув, що вони йдуть не туди і хотів повернутися. Та зненацька Зіронька радісно дзявкнула і помчала крізь високу траву. Коник наздогнав її біля старої колоди.

– Я пам’ятаю як під нею пролазила! – повідомила лисичка. – От тільки ми збоку підійшли, тому не знаю куди далі.

– Я теж не пригадую, – промовив Мецо. – Обійдемо її та як слід роздивимося. Може, відшукаємо якусь прикмету.

Вони старанно вивчили колоду, та жодна тріщина чи галузка на трухлявій корі не вказала їм правильний напрямок.

– Поглянь, з одного боку вона густо мохом поросла, а на іншому його нема зовсім, – вказав коник. – Це тобі нічого не нагадує?

– Я її тоді не роздивлялася, – зізналася лисичка і раптом аж підскочила від щастя: – Але неподалік від нашого дому є старий пень. На ньому теж з одного боку росте мох, а з іншого – ні. Та сторона, що з мохом, повернута від входу. Виходить, нам треба йти туди, де моху немає.

Вона швидко побігла і загубилася у траві. Тільки рудий хвостик з білим кінчиком видавав Зіроньку. Мецо поквапився за нею, аби не загубити малу пустунку.

Незабаром вони побачили високу квітку маку, яка злегка погойдувалася на тонкому стеблі.

– А от її я добре пам’ятаю, – зраділа лисичка. – Ми правильно йдемо.

– Я б не був так впевнений, – зауважив обережний коник. – Квіток таких чимало і вони ростуть по всій галявині.

– Ти просто заздриш, що я перша її помітила! – образилася Зіронька.

Але через деякий час вони справді вийшли до іншої червоної квітки.

– Ти був правий, – зітхнула засмучена лисичка. – Пробач, що я тобі не повірила. Що ж тепер робити?

– Шукати далі, – заявив Мецо. – Нам вже багато прикмет по дорозі трапилося. Знайдемо й інші, надійніші.

Після недовгих, але кропітких пошуків Зіронька наштовхнулася на брунатний камінь з трьома дірочками, схожими на нірки.

– Знайшла! – гукнула вона конику. – Пам’ятаєш його? Ти на нього всівся, коли від мене тікав.

– Звісно, пам’ятаю, – відповів Мецо. – Він такий один на квітучій галявині, тому це куди краща прикмета, ніж червоні квіти. Ходімо, звідси я знаю шлях до струмка.

Та лисичка вже й сама почула дзюрчання, тож не потребувала його допомоги. На березі вона одразу припала до води. Коник теж попив, хоча йому вистачило краплини, щоб вгамувати спрагу.

– Потік ми не перетинали, – сказав він. – Отже, треба йти вздовж нього. Не пам’ятаєш, твоя нора вище за течією чи нижче?

– Нижче, – впевнено відповіла Зіронька. – Не хвилюйся, звідси я вже сама дістануся додому.

Та впертий коник не відступився. Вони пройшли зовсім недалечко, аж раптом лисичку схопили і підняли в повітря. Зіронька спершу злякалася, та потім відчула знайомий запах.

– Мамо! – радісно вигукнула вона. – Як я рада, що тебе знайшла!

«Я теж рада, що знайшла тебе, моя пропажо. Але це не значить, що тобі це зійде з лап. Ти змусила хвилюватися мене, тата і своїх братиків та сестричок. За це я тебе покараю, хоча мені цього й не хочеться. Але так потрібно вчинити, інакше ти не засвоїш урок. Коли сама станеш мамою, ти мене зрозумієш».

Усе це Хитринка лише подумала, а не промовила вголос. Тому що зубами вона тримала свою втікачку-доньку. Маленька лисичка озирнулася на ледь видимого на листку коника і сказала:

– Бувай, Мецо. Ми з тобою ще обов’язково зустрінемося. Мамо, ти не повіриш, що зі мною сьогодні трапилося!

– До побачення, Зіронько, – гукнув на прощання стрибун. – Наступного разу я заспіваю так, що навіть тобі сподобається.

Так завершилася спільна пригода рудої лисички та зеленого коника. Зіронька потім розповіла про неї іншим лисенятам, які від захвату довго не могли заснути та гасали одне за одним, наче в хороводі. А Мецо усе намагався зрозуміти, чому його скрекіт не до вподоби новій знайомій.

1. Мецо (іт. Mezzo – половина) – термін, що широко використовується в музиці. Має різне значення залежно від регіону, жанру і навіть конкретної пісні. 
   ↩︎