Родина Клишоногих

***

Тим часом ведмежата йшли крізь ліс і, як завжди, сперечалися.

– Не ходи зі мною! – заявила сестра. Брат ображено гмикнув.

– Я і не йду з тобою, – відказав він. – Я йду до вулика.

– То йди до іншого! Я цей першим вибрала.

– А от і ні! Я його першим примітив.

– Неправда! Щойно ми перестали бігти, я сказала, що піду до вулика біля річки. Тому це я перша.

– Ні я! Бо я ще до цього хотів до нього піти, але тобі не сказав.

– Це не рахується!

– Рахується!

Ось так сварячись, вони потроху дійшли до вже згаданого вулика – невеличкого бджолиного кубла, яке манило до себе солодким медовим запахом. Господарів вулика ведмежата не бачили, але їхні чуткі вуха вловлювали діловитий робочий гул. До цього жоден з малих ніколи самотужки не збирав мед, тож вони нерішуче тупцювали, не наважуючись наблизитися.

– Підходь, – підштовхнув сестру Мишко.

– Ти ж першим хотів, – нагадала йому Варя.

– Ти також. І взагалі ти старша.

– Ми двійнята!

Так продовжувалося кілька хвилин. Врешті-решт, Мишко пішов на компроміс.

– Тоді треба піти разом, – запропонував він. – Мама ж нам обом сказала мед принести.

– Добре, – погодилася Варя. – Але не роби нічого без мого дозволу. Ходімо.

Потроху, затамувавши подих і припавши до землі, ведмежата підкрадалися до вулика. З кожним їхнім кроком гул робився дедалі гучнішим, а запах меду – сильнішим та солодшим. Цей п’янкий аромат забивав їм ніздрі і паморочив голови, заважаючи думати.

– Як смачно пахне, – прошепотів Мишко, підбираючись все ближче й ближче.

– Так, – погодилася Варя, відстаючи від брата десь на півкроку. – Але не роби дурниць.

– Ми так близько, – бурмотів зачарований ведмедик. – Вже можемо дістати…

– Не поспішай, – заперечила сестра. – Пам’ятай про бджіл.

Не слухаючи її, Мишко просунув лапу до вулика і миттю відсмикнув її, вжалений добрим десятком його крихітних господарів. Розлючено гудучи, смугасті охоронці чорною хмарою вилетіли назовні, ринувшись на бідолашних ведмежат.

– Біжи! – заволала Варя, закриваючи чутливий ніс і втікаючи якомога далі від вулика.

– Зачекай на мене! – скиглив Мишко, припадаючи на вжалену лапу. Він не міг бігти так швидко, як і сестра, тож і укусів йому дісталося значно більше.

***

Через якийсь час, вжалені та заплакані ведмежата сиділи під берегом, врятовані водою від кусючого рою. Бджоли давно повернулися до вулика, але малі клишоногі й досі не наважувалися вибратися з річки. Натомість вони рюмсали, потираючи вжалені місця і, як завше, сварилися.

– Це ти винна!

– Ні, ти! Нащо було лапу не подумавши сувати?

– А чому ти мене не попередила? Й кинула бджолам на поталу?

– Начебто ти б мене рятував? Я мамі поскаржуся!

– Ти тільки це й робиш!

Між тим, берегом простував великий бурий ведмідь з окунем у зубах. Озирнувшись і побачивши ведмежат у річці, він вражено вирячився на них.

– Тато! – вирвалося одразу в обох малих клишоногих.

– Мрхо ми мурм момхимре? – пробурмотів ведмідь, не розкриваючи пащі. Рибина посовалася, відчувши послаблення хватки, і з тугою поглянула на близькі хвилі.

– Що? – розгубилася Варя.

– Нас мама послала за медом, – пояснив більш здогадливий Мишко. – Та коли ми прийшли і спробували його взяти, бджоли нас покусали. Дуже боляче!

– Ма мам момхомомру, – заявив батько.

– Що? – цього разу жоден з ведмежат не розібрав його слів. Ведмідь набрав більше повітря в груди, збираючись повторити. Скориставшись цим, окунь ляснув його хвостом по морді, вирвався на волю і шубовснув прямісінько в річку.

– Я вам допоможу мед зібрати, – промовив ведмідь вже чітко, засмучено поглянувши вслід зниклому у водах втікачу.