Родина Клишоногих

***

Дочекавшись, щоб малина почала виділяти сік, ведмедиця злила його у велику каструлю і поставила її на вогонь. Згодом в отриманий сироп вона додала ще трохи ягід, перемішала і повернула варитися. Коли варення закипіло, господиня зняла пінку і варила його ще 15 хвилин.

Вона саме завершила приготування і розливала паруючу темно-рожеву смакоту по банкам, коли почула шурхіт під долівкою. Він наближався, аж доки з-під землі не вигулькнула круглощока бабачиха.

– Вітаю, сусідонько! – поздоровкалася гостя. – Як ся маєте?

– Непогано, – відповіла ведмедиця. – От саме варення готувати закінчила. Малинове. Не бажаєте спробувати?

– Із задоволенням, – сказала бабачиха. – Обожнюю солодке.

– Я дам вам баночку, – господиня простягнула їй банку завбільшки з саму гостю. – Воно всю зиму лежати може і не зіпсується. А ще дуже солодке.

– Дякую, – прийнявши подарунок, бабачиха не забарилася віддячити: – Мені теж є чим вас почастувати. Ось, тримайте. З наших запасів.

Не минуло й хвилини, як перед ведмедицею здіймалися дві гори: одна зерна, інша відбірних лісових горіхів. Стомлена від перетягування всього цього добра бабачиха важко дихала і, здається, навіть трохи схудла.

– Дуже вам вдячна, – ведмедиця вражено дивилася на отримані дари. – Але хіба тут не забагато? Вам й самим потрібно, бо ж родина велика.

– Та що ви! – відмахнулася гостя. – Нам вистачить сповна. Ви просто наших підземних комор не бачили. Там цього добра стільки, що й всім бабакам світу не з’їсти. Тож, щоб воно не пропало дарма, я краще з доброю звіриною поділюся. Пригощайтеся і пам’ятайте, що й від малих бабаків велика користь буває.

***

– Бджоли нападають на нас, бо знають, що ведмеді розоряють їхні вулики і крадуть мед, – повчав тато зацікавлених ведмежат, що й досі іноді зойкали від укусів. – Тому ми замаскуємося, підкрадемося до них непоміченими і заберемо солодкий скарб перш, ніж вони про щось здогадуються.

– Неймовірний план! Тато, ти дуже розумний, – вражено пробурмотів Мишко. – А в кого ми замаскуємося?

– В оленів, – заявив ведмідь, прикладаючи до голови дві розлогі сухі гілки. Донька недовірливо поглянула на нього.

– Може, в лосів? – запропонувала вона.

– Я ж не такий товстий! – ображено пробасив тато. – Будемо оленями, стрункими й тендітними. Нумо, ходімо.

Почепивши гілки, трійця клишоногих рушила до вулика. Ведмідь не поспішав і йшов окружним шляхом, аби приспати пильність й досі розлючених бджіл. Час від часу він спинявся і посмикував травичку, вдаючи, що їсть. Мишко, наслідуючи його, справді взявся жувати зелену поросль, після чого гидливо скривився і довго відпльовувався.

– Але ж у оленят рогів немає. Як і в олениць, – не вгавала Варя, плентаючись останньою. – Тату, це дурне маскування. Тааату!

– Годі тобі, – обернувся до сестри Мишко. – Завжди тобі все не подобається. Ти тут не найрозумніша.

– Розумніша від тебе так точно!

– А от і ні!

– А от і так!

– Тихше, – гримнув на них тато, наближаючись до вулика. – Зараз найважче почнеться.

Ведмежата примовкли, затамувавши подих. Ведмідь рухався обережно, уважно дослухаючись до басовитого гулу бджіл. Ніщо не видавало їхньої стурбованості, тож він наважився і сунув морду у вулик. Йому навіть вдалося торкнутися солодкого меду, коли десятки жал водночас вп’ялися в його губи і ніс. Страшно заволавши, тато відсахнувся, відмахуючись передніми лапами від рою бджіл.

– Тікайте! – гукнув він зляканим ведмежатам, клишоногим галопом помчавши до річки. Дітей не довелося просити двічі.

***

Ведмедиця саме завершила розливати приготоване варення, коли у двері наполегливо постукали.

– Заходьте, – сказала вона. До хати вскочила зайчиха з повною торбою, із якої визирали зелені коси морквин.

– Здоровенькібули, – випалила гостя, скидаючи свою поклажу. – А я до вас у гості зайшла. З гостинцями. Ось, тримайте! Відбірна морква, щойно з сільських городів.

– Ой, дякую! – ведмедиця приклала лапи до грудей. – Маю дати вам щось натомість. Чого хочете, меду чи варення?

– Знаєте, я не люблю солодке, – зізналася зайчиха. – Зробимо інакше. Ніхто у всьому лісі краще вас не закриває консервацію, тож законсервуйте мені моркву. Взимку з їжею сутужно, а я, на відміну від вас, в сплячку не впадаю. Тому буде гарно мати баночку у надійному сховку.

– Гаразд, – погодилася господиня. – Я не так вправна у консервації овочів, але спробую. Допоможете мені? Так ми швидше впораємося і наступного разу вам моя поміч не знадобиться.

Вони помили, почистили і нарізали моркву кружальцями. Потім опустили їх у киплячу воду. В літрові банки налили оцет та олію, поклали туди моркву і часник, залили гарячим маринадом, простерилізували та закатали.

– От і готово, – заявила ведмедиця, вручаючи гості ще теплі банки. – Згадуйте про мене взимку.

– Неодмінно, – пообіцяла зайчиха, поспішаючи до виходу. – Щепобачимося.