Казки для дітей

Дружив жираф із зеброю. Ну як дружив, непогано було разом посміятися над кумедною ситуацією, похрумкати смаколиками, погуляти на свіжому повітрі. А одного ранку постукав жираф до зебри й з порогу запропонував: — Фестиваль краси сьогодні, головний приз отримає той, хто має найкращий розпис  шкіри. Гоу зі мною? Гоу — це він замість «ходімо» казав, за це його і звали : жираф Гоу. Зебра була ще тою фіфою, слідкувала за модними тенденціями, була завжди в тренді й звали її — Ренді. Ясно кожному, що такий вихід вона нізащо не пропустить. Тож...

Справа була восени. Висаджені весною дерева відчували подих холодного вітру, зранку морозець тихенько торкався алеї молодих дерев серед яких був і Гінкго Білоба. Він був чужинцем, єдиним представником між папоротями та хвойними. Унікальний, бо представляє один вид, один рід і одну родину. А друзів не мав. Сусідні дерева тільки роздивлялись на нього і щось нашіптували одне одному, скидаючи своє листя. А Білоба нічого не скидав, чекав, а одного ранку дерева прокинулись і побачили, що він віддав свої листя усі одразу, стояв у купі опалого листя, хитав гілками дерев в такт...

Тарас відверто сумував, сидячи за п’ятою партою. І головне — сам туди напросився, бо не хотів знов почути: — Товстун, пригнись, не видно за тобою. Або оце: — Жиртрест, головний жиропас. Смуток клубком сидів десь всередині й тільки щільно зімкнені кулаки видавали напруження. Він тримався з останніх сил, чекав на літні канікули, щоб попрощатись з сьомим “Г” і перевестись в іншу школу. Задзвонив дзвоник. Перерва. Наступним уроком мала бути фізика, його улюблений предмет. — Ти не підеш на перерву? — до Тараса підійшла Тетянка з якою він раніше сидів на...

Плигала білка з дерева на дерево, зачепилась за поламану гілку і впала. Лежить в купі пожовклого листя наче на пуховій перині й не ворушиться. А коли до тями прийшла, зрозуміла, що грошики знайшла. Хтось у листі заховав жовті, круглі, блискучі монетки. Як підскочить вона від радощів: — Та в мене тепер багатство є, що захочу — отримаю! Іде собі лісом, до інших звірів жартує, грошиками перебирає, з усіх працівників глузує: — Що, працюєте, звірята, а я поки буду спати — відпочивати. Спить і вдень, спить і вночі, живе зовсім не...

Дика груша росла на межі між двома городами, в цьому місці забору не було, дерево було кордоном сусідських сімей Чимерис і Скляренко. Хоч вони не дуже товаришували. Навесні розквітла груша ніжним цвітом. Настало літо і квіти перетворились на маленькі лампочки, які можна куштувати. Та сусіди були заклопотані ділами по городу і не помічали змін. Засумувала груша. Все змінилось наприкінці липня, коли й до одних, і до інших сусідів одночасно приїхали гостювати онуки. Через якихось пів години й Василько, і Микита були на дереві. Тут і з’ясувалось, що вони обоє полюбляють...

— Знов сваряться, — тринадцятирічна Христинка повернулась до братика — Юрасика дуже сумною. — Вони ж обіцяли більше ні в якому разі, ми повинні це зупинити, — підтягнув Юрасик окуляри ближче до очей і якось спалахнув, — Є ідея! — Згодна, навіть не роздумуючи, — схаменулась і підбігла до нього ближче Христя,— тільки кажи на вухо, щоб вони не почули. В нашому класі є Іванка, ось хто дійсно модниця-сковородниця! (Треба додати, одинадцятирічному шестикласнику вона подобалася так, що він ту обзивалку сам вигадав.) Вона сказала, що в них вдома «подушка-валик довга»...

Спочатку довго не спалося, а потім заплющив очі тільки на мить  і одразу настав ранок. Восьмирічний Миколка просунув руку під подушку, точно, подарунок вже Є! Але не омріяний металевий літачок, а тільки пакет цукерок та пляшка помаранчевого соку. Не так сталося, як бажалося. З розпачем почав жувати цукерки, одну за одною, аж пити закортіло, тож і сік відкрив, а він кислючий після солодощів, закрутив і як жбурне, у стіну навпроти поцілив. Голосно вийшло, за мить до кімнати дід Микола зайшов. — Зі святом, онучку, з Миколаєм тебе! — Навзаєм. Ви...