Зайчикові пригоди

У весняному лісочку,
Під зелененьким дубочком,
У м’якому павутинні
Жив собі Дідусь Павук.
Чув у лісі кожен звук,
Бачив все і знав усіх,
Мав історій повен міх.

Якось до цього дубка, пристрибало Зайченя,
Воно плакало щодня, бо усі його лякали,
Задирали, били й гнали –
Називали слабаком, боягузом, дикуном.
Зайченя колись почуло,
Що чаклун – Дідусь павук.
Захотіло Зайченя стать хоробрим.
І щодня стало гостем в Павука.
Тільки, що він не робив, яке зілля не варив,
Та ніщо не помагало,
Сльози ллються, як й було,
Тремтить Зайчик під кущем.
І від страху серце в щем.
І тоді Чаклун-Павук вдався до своїх наук, –
Прочитав багато книг
Й врятувати Зайця зміг.
Наказав він Зайченяті
Свій рюкзак у путь збирати,
Щоб в дорозі роздобуть дивну квітку,
І забуть всі печалі та страхи.
Квітка та росте далеко.
Щоб її знайти, треба довго-довго йти.
Через ріки та долини, через гори й полонини.
Дуже лячно Зайченяті, страшно й боязко,
Але … наказав Павук рушати,
Нема помочі ніде.
Що ж, пішов Зайчисько наш…
Лісом, полем – на долину вийшов Зайчик, –
Озирнувсь, а кругом усе красиво,
І ніщо тут не ляка.
Тільки раптом з-під купини,
Визирає щось таке! І зелене і бридке,
Очі в нього здоровенні, а кричить …
Ой мамо, де ж сховатися Зайчаті,
Серце впало в п’ятки аж.
Та почуло Зайченя:
«Що боїшся? Та це ж я!
Квакуном мене всі звуть,
Це ім’я, ти не забудь!
Я тобі допоможу, і дорогу покажу,
Ну ж стрибай за мною швидше.»
Пострибали швидко-швидко
Аж попереду щось видно …
Це якась гора висока.
В ній печера є глибока.
– А в печері тій сидить
Престрашнючий Лихохвість! –
Шепотить так Квакунець,
Каже – подорожі вже кінець.
Не пропустить далі лиходій нікого,
Не знайдемо схоже більше ми нічого.
Зайченя було плаксиве,
і за звичкою хотіло,
Сльози річкою пустить…
Та згадало Зайченя, як його всі ображають,
Боягузом називають,
Очі витерло ураз.
І дало собі наказ:
Квітку чарів роздобуть.
І сміливим завжди буть.
Квакуна під лапу взяв,
До печери пострибав,
Стук-стук-стук, хто там сидить?
Можна двері нам відкрить?
Чують друзі страшний гул,
Галас, вереск, якийсь шум,
Це лютує Лихохвість
Він отримав сумну вість.
«Спробуй хтось зайди сюди!
Не минуть тобі біди!»
Ой! Ой! Ой! Ну що ж робить?
Та хоч страшно, треба йти.
«Добрий день» – Зайча гукає,
«Хто мене це тут шукає?
Хто це спокою не знає?»
«Ой пробачте щиро нас,
Та ми маємо наказ,
Квітку чарів роздобуть,
Пропустіть, будь ласка, в путь.»
«Ха-ха-ха. Вас пропустить?
А що ще мені зробить?
Спершу спробуй звеселить,
Лиходія-страшуна, Лихохвістя-дикуна!
От тоді, можливо, я –
Дам дорогу, та дарма!
Не сміюсь ніколи!»
Зайчик плиг на Квакуна –
А Квакун на Зайчика,
Стали стрибати-скакати,
і плясати-танцювати,
Пісню дзвінку завели
І сміятись почали!
Й не помітив Лихохвість,
Як він сам розвеселивсь,
Так зайшовсь від сміху,
Що усім на втіху –
Двері широко відкрив,
До печери запросив.
Враз притихли наші друзі
І тихенько вниз пішли.
Тихо-тихо навкруги,
Темно, аж в очах рябить,
Але що ж тепер робить?
Квітку треба чарівну – роздобуть,
І сміливим завжди буть.
Довго-довго, усю ніч,
Йшли звірята – потомились,
І знайшли затишне місце,
Та хотіли відпочити.
Тільки, глядь, а там хтось плаче,
Сльози річкою неначе,
Льє і льє, і аж ридає,
– Гей ти хто? – Зайча гукає.
– Що це так тебе лякає?
– Я Білчатко – Рудьком звуся,
Я не знаю де матуся.
Сам тут бути я боюся!
– Давай лапку та швиденько,
Йди за нами ти хутенько,
– Маму знайдемо умить!
Перестань вже сльози лить!
Вийшли з темної печери.
Закричали: «Гей, агов!»
– Я дитину тут знайшов!
– Відзовіться чи бува, не шукаєте Рудька?
Бачать друзі із сосни,
Щось швидке летить униз.
Та це ж Білочка-матуся.
– Зараз сином я займуся,
Щоб він знав як утікати,
Маму-Білку хвилювати.
– Не сваріть його, будь ласка,
Покажіть нам, коли ласка,
Ви дорогу в гай чудес,
Де ростуть чарівні квіти,
Вони можуть все змінити.
Дати силу і відвагу,
Дати мужність і наснагу!
– Знаю я де гай шумить,
Квітку знайдемо умить, –
Тільки щоб сміливим стать,
Мало квітку там зірвать, –
Треба силу духу мать.
Ось уже крокують гаєм,
Пильно дивляться навкруг,
Ох багато квітів має,
Цей чудовий, дивний луг.
Як впізнать з них ту одну,
Сили квітку чарівну?
Озирнувшись Зайченятко раптом, –
Квакуна ніде нема,
Став він кликать і кричати,
Друга став свого він звати,
Тільки тихо навкруги –
Хоч ти зви його, хоч ні.
І пострибав Зайчик сам,
Нюхав квіти – милувався,
Та й додому зазбирався,
Квітку вибрав він найкращу
І пішов у ліс у хащу,
Зайчик голову підвів,
І неначе остовпів:
Ось лісочок, ось дубок!
Зайчик стриб собі та скок,
Це ж його рідний лісок.
Ось і Дід-Павук сидить,
А під дубом он Квакун,
А на дереві он Білки.
Усі дивляться і радо плещуть у долоні.
– Ну, Зайчатко, молодець,
Вже пригодам всім кінець!
– Як же так? А чаклувать?
А сміливість мені дать?
Ледь не плаче Зайчик наш,
А Павук відповіда:
– Та не в чарах справа ця,
Поки ти там мандрував,
Усім поміч надавав,
То звільнився від тих пут,
Що у боязні тримали,
Дати відсіч не давали,
Злим образам й стусанам,
Та скажи ти зараз нам:
«Чи не сам ти шлях пройшов?
Іще й друзів віднайшов,
У біді допомагав, Квітку чарів відшукав?
Та вона вже не потрібна –
Сам себе ти поборов,
Ну усе, бувай здоров!»

Тихо-тихо у ліску,
Хтось співає на пеньку,
Пісню радісну таку:
– Більше я вже не боюся,
І нічого не страшуся,
Друзів я багато маю,
І тому оце співаю:
Казку цю запам’ятай –
На увазі завжди май!

Коли хочеш буть сміливим,
Добрим, мужнім, співчутливим,
Це залежить лиш від тебе,
Силу духу закаляй,
Скрізь усім допомагай,
Будуть всі тебе любити –
Поважати та хвалити.

Сторінки: 1 2

Зайчикові пригоди

Миколай, Миколка, Миколася

Зайчикові пригоди

Подушка–ковбаса

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->