Taras
Усі сіли обідати. — Яринко, візьми хліба! — Я не буду їсти хліб. — Але хліб — це наш добробут і сила. Наступного дня мати не купила хліба. За обідом бабуся з сумом глянула на пусту «хлібну» тарілку. Яринка мовчки їла суп. Пройшов ще день. Мати насмажил котлет, а хліба вдома не було. Знову сіли їсти. Бабуся сумно глянула на стіл, відмовилась, пішла прилягти. Обідали, їжа здавалась Яринці «не такою», чогось бракувало. — Мамо, мабуть, мало солі. — Та ні, зі сіллю все гаразд. Мабуть, головного бракує. — Що ж...
Ярослав пильно дивився на карту. Перед його очима були держави — сусіди, далекі та не дуже. Як зберегти свою країну? Як зберегти мову, як зберегти свій народ? Друзі чи вороги? Мир чи ворожнеча? Не дай, Боже, війна… Війни, нескінченні війни підірвали життєвий рівень населення, несли голод і смуту. Сидіти у Новгороді за батьковим наказом, але потрібно сплачувати батькові непосильно велику щорічну данину? Не сплатив. — Чекай війни, сину. Батько збирається військом йти на тебе! — невтішна звістка від матері. Ціна питання 2000 гривень. Зібрано раду в Новгороді. Серед різних думок...
Автор Лана Ра (2011 р.) Читає актор Євгеній Конощук
Коли велетенська чорна Ворона несамовито калатала дзьобом у вікно, Євген сидів на кухні за столом та їв смачне пісочне печиво, яке зранку напекла мама. Зазвичай, порядні пташки просто сидять на підвіконні в очікуванні коли на них звернуть увагу, можуть легесенько постукати, підняти невеличкий галас, але щоб так непристойно. «Або це най не вихованіша Ворона у світі, або вона дуже хоче печиво», – подумав Євген та пішов пташці на зустріч. Тільки-но вікно було прочинене, Ворона влетіла на кухню, миттю схопила рушник який прикрашав настінну полицю і злетіла с ним до столу....
Колись у давнину Кріт ходив по землі, Їжак мав м’яке пухнасте хутро, а хвіст Зайця був таким же довгим, як і його вуха. А ще ці звірята були найкращими друзями, просто не розлий вода. Разом відпочивали, разом їжу шукали й разом від хижаків рятувалися. Ні швидконогий Заєць ніколи не тікав сам, ні знатний копач Кріт не ховався під землю, кидаючи друзів. Якось прийшли вони до околиці села і зустріли нишпорку Мишу. Запитує трійця в неї: – Нишпорко Мишо! Ти буваєш й у полі, й у лісі, й навіть у людських...
Жив-був молодий король Адальберг Четвертий. Коли йому було чотирнадцять років, його батько-король загинув на війні з Триозерним королівством. Оскільки за законами цієї країни повноліття наставало з чотирнадцяти років, сина зразу ж коронували. Війна зупинилася сама по собі, бо король-суперник теж загинув у бою. Але миру обидві держави не підписали. Кожна держава хотіла вичекати слушний час для нової війни. Пройшло три роки. Рани війни загоїлися. У королівському замку зробили ремонт. Усі меблі були з червоного дерева та кипарису. Скарбниця тріщала від грошей. — Усе у мене є, крім щастя, — казав...
— Гості, доню, зустрічай! — мама відчинила двері й до квартири зайшли двоє: тітка Марина із гостем, якого п’ятирічна Наталочка не знала. — А ви швидко з Запоріжжя прибули! — звернулася мама до них. — Так, в Запоріжжі президент відкрив першу частину найбільшого вантового мосту в Україні, от ми швиденько, з вітерцем і до вас! Я — Володя, — протягнув руку для вітання незнайомець. — Наречений, — нерішуче додала Марина. Як же зраділа мама, одразу розповіла, що готує Наталочка до першого класу. — Ми багато чому навчились, зараз все побачите,...
