У глибокому лісі, поміж височезних дерев, де сонячні промені танцювали серед вершин, пролягала таємнича стежинка, вкрита опалим листям, яке так приємно шарудить під ногами! Стежка веде прямісінько до галявини, де навчаються маленькі звірятка: зайчата, лисенята, ведмедики, білочки та їжачки. Усі вони, були найкращими друзями, тут вони проводили багато часу граючись та розвиваючись. Малюки завжди були слухняними, вони слухалися дорослих та прислухалися до їх порад. Але було одне звірятко, яке завжди вважало себе найрозумнішим — це було зайченя, на ім’я Шустрик. Іноді, наставали такі часи, коли звіряткам потрібно було залишати усі свої справи...

Вечоріє. Нарешті, це палюче сонце сховалося далеко-далеко за горизонт. Настав вечір, і ось в небі де-не-де почали з’являтися зірки. Вони ніби тисячі малесеньких світлячків, що поринули у небо. Повіяло прохолодою. – Як тут добре! – промовив дід Василь. – Але нам вже час іти до хати. На лавці біля старої хатини сидів онук Микола зі своїм дідусем. Хлопчик часто приїздив у гості до дідуся. Щовечора вкладаючи онука спати дід читав йому казки, оповідання та розповідав різноманітні цікаві історії. У діда Василя було багато різних книг, ціла домашня бібліотека! Ось настав...