Михайлик залишив на підвіконні лист Святому Миколаю і пішов спати. У довжелезному переліку був і новий мобільний, і навушники, і конструктор «Лего», і машинка на пульті. А ще безліч усякої-всячини. І коли Миколай за вікном лише почав журитись, де б йому дістати усі ці подарунки, Михайликова матуся вже підхопила лист у свої руки, швидко на калькуляторі підрахувала необхідну суму та відклала у спеціальний конверт із позначкою “На подарунки”. І старому діду Миколаю стало сумно від того, що його уже списали із рахунків. “Ох, старий, певно, став, якщо люди не вірять...

У одному гарному місті в великому багатоповерховому будинку жив маленький хлопчик. Звісно, жив він не сам, а зі своїми батьками — мамою та татом. Коли він був зовсім маленьким, ще йому одягали підгузки, давали пипку та возили у візочку, то йому вистачало тата й мами. Він любив слухати як мама співає колискові, розказує казки й носить на ручках, а ще йому подобалось, коли тато катає його на гойдалці, возить на візочку та кумедно із ним танцює. Але він пив багато молока, їв багато каші та швидко виріс. І стало йому...

— Мамо, знову дощ! Я не хочу дощу. Я хочу на вулицю. Мені нудно, — так розпочався день Маринки. І, звісно ж, її батьків. За вікном і справді, як з відра, лив дощ. І жодного сухого місця не було — ні під кущиком, ні під камінчиком. Усе було мокрим, холодним і бр-р-р … слизьким. Неприємно. Жодна парасолька не допоможе. А так хочеться на вулицю, бо ж дощ — не дощ, а літо. То взимку можна мультики дивитись і казки читати, а сьогодні хочеться на вулицю. — Маринко, ну що поробиш...