Казки для дітей

Бася розв’язала золотисту стрічку на коробці з подарунком.  — Як приємно у свій День Народження відкривати подарунки! — Дев’ять років, двадцять третє жовтня наш улюблений день, — сплеснула руками мама. Батьки стояли напроти Барбари та милувались своєю дівчинкою. — Бася, яка ти гарна виросла, — зробив комплімент батько, — а ще у дві тисячі тринадцятому ти тільки стукала у двері цього світу, а ми так розхвилювались, коли почались пологи, що забули всі імена. Коли лікар повідомив, що в нас тепер є дівчинка, я відкрив стрічку новин і дізнався, що сьогодні...

Сергій та Віталька майстрували Повітряного Змія. Вони приготували каркас з дерев’яних дощечок, ескіз майбутніх крил та яскраві кольорові фарби. — Треба ще кріплення для Змія: жилочка та котушка, — зауважив Віталька. Йому було дванадцять і щось вже в техніці хлопець кумекав, до того ж ходив на  додаткові заняття в гурток: “Моделювання і конструювання для молоді”. — ТАК у татка така вудка є, зняти можна, але трохи шкода її розбирати, — вже тихше сказав десятирічний Сергій. — Для науки нічого не жаліють, тоді й винаходи різні з’являються, — гостро відмітив Віталій....

Третій Спас — горіхи збирати час, — звернувся дідусь Панас до онуків: хлопчаків — дев’ятирічних близнюків. При цьому він жонглював трьома горішками, хитро жмурячись, як бабин кіт Степан. — Це для баби, вам не дам — назбирайте цілий жбан, можна класти й в кишеню. Попивши молока, полізли на дерево, а дід був спостерігачем і тіл зберігачем. Стоячи під кроною, дерево гойдав долонями. Аж небо хиталось, а відерце з горіхами назбиралось. Дитячий сміх розносився на всю садибу.  — Яке щастя, онуки — є! — Є-є-є! — підбадьорювали з дерева дідуся, й...

Людонька часто хворіла, піде два-три дні до дитячого садка і щоки палають. Не від радощів, а від високої температури. Отже, лікуватись тепер два-три тижні. Її матір не могла працювати, треба доньку лікувати, чаєм з варенням  відпоювати. Працював один батько, його заробітна плата ледь покривала витрати. Щоб смачно всіх нагодувати, треба пофантазувати, кожен день щось вигадувати.   Полуденне сонце нагадувало про час обіду. Мати разом з Людонькою принесли додому хлібину: вона була ще тепла і пахла на всю кухню.  — Хочу скуштувати, — дівчинка торкнулася пальчиком рум’яного хліба. На вулицю Людонька вийшла...

Речі було зібрано, як попереджували в новинах. — Небагато, — констатувала бабуся. Вона була, прискіпливою жіночкою, мала фах інженера-конструктора, на пенсії малювала абстрактні картини та планувала ландшафт ділянки саду біля своєї хати в селі. Тут і яблунці місце знайшлося. — Онука зрадіє, коли приїде відпочити до мене, яблучок поїсть — втішалася подумки цілий рік. Але онучка з дочкою приїхали раніше. З “тривожною” валізкою. Речей було небагато: валіза і сумочка з ліками. — Бомблять, — з порогу видихнула дочка,— бери паспорт, мамо, їдьмо. Брали воду, документи. Брали необхідне, навіть менше. Жінка,...

Маленький, а тому й беззахисний котик виглядав зі свого сховища на вулицю. Сьогодні він ще нічого не їв. Кожного разу серденько кошеняти швидко-швидко стукало, коли він вибігав на «полювання». Це відбувалося, коли тітка Варвара з першого поверху виносила тарілку на двір, щоб підгодувати беззахисних тварин. Прибігали жувати коти-брати, а потім крихти дзьобали голуби. — Чорний, чорний під лапами не вештайся, тітка в прикмети вірить, тобі миску не довірить, може потім поїси! — кричали коти — зовсім не брати — кошеняткові.  Про те, що в них була одна кішка-мама вони не...