Загублена тінь

Ранкова прикрість

В маленькому зеленому містечку, на березі тихої прозорої річки жив хлопчик Дмитрик. Як і всі діти, він щодня ходив до школи, виконував домашні завдання, читав казки і ганяв з товаришами по вулицях.

Жив Дмитрик з батьками в п’ятиповерховому будинку. Вікна їхньої квартири дивилися у невеличкий дворик із спортивним майданчиком. Після школи, весь свій час Дмитрик проводив на цьому майданчику. Грав з хлопцями в футбол, у піжмурки або квача.

Та Дмитрик був не схожий на жодного з своїх друзів. У дворі кожен знав: немає в світі більшого Забудька – Загубійка, ніж він. І щоб не кликати його таким довгим ім’ям, хлопці взяли тільки перші букви. Вийшло гарно й весело – Заза.

Дмитрик так звик до цього прізвиська, що ніколи не ображався, коли над ним сміялися. А іноді й сам жартував над собою. Якщо на одну ногу одягав черевик, то на другу часто натягував чобіток і так біг на вулицю. Коли хотів узяти кашкета, на голові могла опинитися каструля.

Проте не все було так смішно. Чи не щотижня Дмитрикові вдавалося щось губити. Двадцять три ключі від квартири, вісімнадцять ручок для письма, сім пар рукавиць і безліч інших речей, – хто, крім нього міг похвалитися такими втратами.

Що тільки не робила мати, щоб запобігти лихові – нічого не допомогало. Заза губив і губив носовички, зошити, іграшки…

Одного звичайного весняного ранку Дмитрик під найсуворішим наглядом матері одягнувся, узяв портфель і рушив до школи. Дорогою, як завжди, кліпав на всі боки очима, лічив вікна будинків та підбивав ногами камінчики на асфальті.

Ось його наздогнав однокласник – Славко, який мешкав у сусідньому домі.

– Привіт, Заза, – поздоровкався і тут же усміхнувся той. Бо взагалі мало хто міг дивитися на Дмитрика без посмішки. Такий у нього був кумедний вигляд, що рот мимоволі розтягувався до вух.

– Привіт, – відказав Дмитрик.

– Що ти цього разу забув – загубив? – весело запитав Славко. – Вчора прийшов до школи без портфеля, позавчора без щоденника, а сьогодні?

– Не знаю, мене мама збирала і, мабуть, поклала все.

– Але ти міг загубити що-небудь і по дорозі, – наполягав на своєму Славко. – Перевіримо?

Він, хоч і підсміювався над товаришем, проте завжди допомагав йому. Носив у школу дві ручки, два олівці, дві лінійки і запасний зошит, які часто були потрібні Дмитрикові.

Дмитрик хотів як завжди віджартуватися. Та за якусь невловиму мить ніби щось у нього всередині увімкнулося. Хлопчикові раптом теж стало цікаво. Він зняв з-за спини ранець і відкрив його.

– Зошити всі, – почав говорити Славко, – ручка і олівці на місці, підручники теж.

Він наморщив лоба й недовірливо подивився на Дмитрика.

– Все є. Дуже дивно. Тоді обстежимо тебе самого. Кашкет на голові, черевики однакові. Цікаво, як це ти примудрився нічого не забути і не загубити?

– Невже нічого!? – здивувався й собі Дмитрик.

Славко тим часом зосереджено обдивлявся товариша. Він мріяв, коли виросте, стати детективом. А тут, саме можна було показати свою спостережливість і кмітливість.

– Якщо все на місці, – говорив Славко, з ученим виглядом походжаючи довкола Дмитрика, – значить ти нічого не забув і не загубив, а якщо ти нічого не забув і не загубив, значить, ти не Заза. Але такого бути не може, значить ти щось таки загубив або забув…

Славко зупинився, замислено почухав потилицю і втупив погляд у землю. Враз його очі округлилися.

– А де твоя тінь? – вигукнув він.

Дмитрик озирнувся і побачив на асфальті лише темний чіткий силует Славка. Від нього самого тінь не падала.

– Де вона?! – скрикнув розпачливо.

– Де, де. Загубив напевно, – сказав Славко, гордий від свого відкриття.

Він поглянув на зніченого Дмитрика і, щоб заспокоїти його, додав:

– Не знаю точно, але думаю, що і без тіні жити можна.

– Що значить можна?! – У всіх вона є, а в мене нема? І як я її міг загубити? Я її не носив, не одягав, вона сама зі мною ходила.

– Не знаю, – знизав плечима Славко, уважно дивлячись на свою тінь.

Він вирішив будь-що розв’язати цю задачку і знову почав думати як майбутній детектив.

– Тінь буває, коли є сонце і якась річ, від якої вона падає. Якщо ж тіні немає, то немає або сонця, або речі. Але, – він подивився вгору, – сонце світить…

– Ти хочеш сказати, що немає мене? – перебив його Дмитрик.

– Ні, ні, – поспішив відповісти Славко і знову наморщив лоба, – якщо я тебе бачу, значить ти є, але і сонце є…

Цього разу хлопчик таки заплутався.

– Треба спитати у нашої вчительки, мовив він, вона повинна знати, що все це означає.

Дмитрик погодився, натягнув ранець і вони швидко покрокували до школи.