Маленький Брахіозавр ходив до дитячого садочка динозаврів. Там він залюбки товаришував зі своїми друзями динозаврами Бронтозавром, Диплодоком, Ігуанодоном та Стегозавром. Разом вони ліпили скульптури з піску, малювали, каталися на гойдалках та їли листя солодких папоротей. Кожен з друзів динозаврів був неповторною особистістю. Диплодок краще за всіх малював, тому що в нього, порівняно з тілом, найдовший хвіст. Своїм хвостиком Диплодок брав пензлик, і малював красиві малюнки – декоративні хвощі та плавуни. Брахіозавр був самим замріяним. З малюків він був найвищим, тому всім здавалося, що Брахіозавр носиком дістає неба. А малюк просто...
Я прокинувся від шуму. Щось впало біля мого вуха. — Ой, — почув я голос Веста. — ледь не зачепив. Виспався? — Так, а що ти там робиш? — запитав я. — Як що? Шукаю щось поїсти. По правді, я теж був голодний. Цього разу я вирішив допомогти. Але навіть удвох ми не знайшли нічого. Обоє голодні, ми безнадійно пішли до іншого баку. Нарешті я знайшов декілька сосисок загорнутих у поліетиленовий пакетик. Не делікатес, звичайно, але голод ми перемогли. Я згадав про розповідь і Вест очевидно також. — Ну, сідай...
Десь у якомусь-то царстві, в якомусь государстві був жив собі старий чоловік та жінка. І зроду в них не було дітей. Поїхав чоловік на базар, от як би й у нас у Корсуні, поторгував він, що йому було треба, купив собі рибу солону та й поїхав з базару додому. Їде собі, та й захотів він пить дуже. Аж стоїть на горі криниця. Припав він до неї, а чорт відти хвать за бороду і не пускає. — Пусти,— каже чоловік. — Ні, не пущу,— одвічає біс. — Чом же ти не...
Жили колись на світі чоловік та жінка. Вони мали трьох синів — Іванка, Штефанка й Романка. Коли сини підросли, чоловік сказав жінці: — Ану, спечи паляницю Йванкові. Най іде у світ може, десь знайде свою долю. Жінка спекла паляницю, поклала хлопцеві в торбинку і сказала: — Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайди хоч трошки гаразду й вертайся додому, бо нам сумно без тебе. — Добре, мамо, я скоро вернуся. Пішов Іванко. Йшов день, два, три. На четвертий день дуже замучився. Сів собі на камінь,...
Пригода 1. Ворона Ілона була найпихатішою у всьому світі воронячого птаства. Це через те, що вона мала 16 чорних пір’їнок, які на сонці переливалися фіолетовим кольором. Одного, як далі виявилося, нещасливого дня ворона Ілона летіла собі над містом, поважно каркаючи. Раптом подув сильний вітер, який підхопив Ілону, перевернув її три рази в повітрі, та так сильно, що аж вирвало з ворони 7 чудових пір’їнок. Ворона втратила рівновагу, й у повному розпачі впала на землю. Коли прийшла до тями, розгледіла біля себе одну із своїх чудових пір’їнок. Взяла її і спробувала...
1. Сорок дві африканські мавпочки вирішили збудувати прекрасне місто. Але 17 з них, почувши, що треба буде самим будувати, відмовилися. 15 мавпочок не вміли нічого робити, окрім як їсти банани, а ще п’ять так журилися невідомо чому, що тільки те й робили, що плакали. Тому-то ці всі мавпочки і відмовилися від побудови міста. А зводити красень-місто залишилися тільки веселі та працелюбні мавпочки. Порахуйте, скільки їх будуватиме місто. 2. Своє місто мавпочки назвали Додавалія. А назвали його так тому, що дуже любили додавати. Їм не подобалося, коли щось зменшувалося, чи коли...
– Тихіше, друзі! Бачите, насупилося небо, вкрилося кудлатими сірими хмарами, а змерзла Земля вже відчуває дихання Зимовира. – А хто це, Зимовир? – пошепки питають діти. – Вмощуйтеся і сидіть тихенько, а я вам розповім. Зимовир – то велетенський білий звір, такий велетенський, що, мабуть, більший за найбільшу гору. На перший погляд страшний, але зовсім не злий, розсудливий та справедливий. Він має довжелезний хвіст, товсте кудлате тіло, та великі пухнасті крила. В нього довга пащека, якою він залякує негідників, та великі добрі очі, що вселяють надію, довгі вуса, які розвиваються...
(мал. О. Турської) Колись, коли я була маленькою. Так це було давно і саме взимку. Я споглядала у вікно на повільний танок падаючих з неба сніжинок. Враз, сніжинки закрутилися, заметушилися і зібралися у віхолу. А повітрям, крізь хмару сніжинок хутко наближалася висока жіночка у довгому срібному вбранні. Її пухнасте срібне волосся розвивалося так само як і снігова хуртовина. Без усякого сумніву, то була тітонька Завірюха. Було видно, що вона поспішала. Летіла стрілою, і бубоніла собі під ніс: – Скільки можна, я не можу так працювати. Прокинувшись, я не встигаю навіть...
Настало тепле літо, коли я зустрів свого батька. Я тоді лежав на дитячому майданчику лапками догори і грівся на сонці. Заплющивши очі, уявляв собі, що я — іриска, і от-от розтану. Це було дуже гарне відчуття. Так любила робити Кота, а я щоразу згадував про неї. Лежав я так доки сонце не зайшло за обрій і я відчув прохолодний вітерець, що лоскотав животик. Я перевернувся на лапки та побачив якогось знайомого кота, який переходив дорогу. Він направлявся до помийного відра на іншій стороні вулиці. Я дивився на його ходу і...
Вже стало зовсім холодно, а з неба випав сніг. Красиво засипав він усі дороги, будинки і верхівки дерев. Мені надзвичайно подобалось місто, в яке я потрапив, після того, як випав сніжок. Дітлахи кидались сніжками, ліпили сніговика, возили санки. І всі були такими веселими. Ця радість передавалась мені, але я почав замерзати. Де я тільки не шукав притулку, всюди мені ставало холодно. А згодом я почав відчувати страшенний голод. Зіщулившись біля якогось житлового будинку, я намагався знову зігрітися, але в мене нічого не виходило. Як же моторошно стало, коли на вулиці...
