Доскаржився!

Сірому вовкові завжди чогось не вистачало. Зайця з’їсть — замало. Разом з іншими вовками козулю зажене — теж на всіх малувато. А хотілося йому, щоб завжди було їжі вдосталь і дах над головою. Ось одного разу сидів сірий на пагорбі, і як когось побачить на дорозі, починає йому скаржитись на своє життя. Почув це один хуторянин, який ішов тою дорогою, і думає: “А якби цього вовка посадити у власному дворі, щоб попереджав мене про перехожих?”

— Вовчику-вовчику, підеш до мене? — запитує. — Я тебе годуватиму, а ти мені за це служитимеш.

Вовк недовго вагався: нарешті його почули.

І от оселився сіроманець у дворі селянському. Там йому і курчата бігають, і будка є. Але примітив селянин, що курчат поменшало. “Що робити?” — думає. Взяв і повидирав вовкові гострі зуби, щоб той курчат не тягав. А для певності ще й на ланцюг посадив. Схаменувся вовк, але вже пізно було. Хотів кусатись — а зубів нема. І в ліс не втечеш на ланцюгу, і як там без зубів харч спіймати? З іншого боку — дах є і годують справно (хоч і не свіжими курчатами, а тим, що зі столу лишається).

І сидить тепер сірий біля будки і всім перехожим скаржиться на свою долю. А ті дивуються: де хуторянин такого чудового охоронця дістав, що на кожного перехожого гавкає, та й страху добрячого наганяє.