Карпатська мандрівка курчат: шість найвищих вершин
З першими променями сонця наше трійко курчат-пригодошукачів вирушили у гори. Їм пощастило, що не було роси і м’яка сухенька трава слухняно стелилась під їх ніжками.
Головне курча, яке несло зернятка чарівного проса у своїх крильцях, погодувало братика та сестричку і усі відчували неабияку силу в своїх ніжках, крилах і усьому тілі. Навіть їхні голоси стали дзвінкіші та веселіші.
Йдуть курчатка, йдуть, аж тут назустріч вистрибнув полохливий зайчик.
– Ви хто такі? – прошепотів зайчик.
– Ми мандрівники, – голосно гуртом вигукнули щасливі курчата.
– Та тихо ви! – аж пригнув вуха cірий, – Ще вовк вас почує, то й сюди прийде.
– А хто такий вовк? Може, він із нами піде до найвищих гір у Карпатах? – задумалися курчата.
– Та ви що! І не думайте з ними зустрітися десь! – аж присів від страху зайчик. Він з’їсть вас!
– Як це з’їсть? – курчата підняли свої повні здивування очі на зустрічного звірка, який аж тремтів від одної згадки про цього дивного вовка.
– У нас на подвір’ї живуть різні звірята, але вовк до нас ніколи не приходив, – розповіло головне курча.
– А як це з’їсть? – зацікавлено запитало курчатко-дівчинка.
– А-а-а, – протягнув заєць, – Тепер ясно. Ви свійські тварини, я ж думаю, що не бачив таких звірів у горах.
Вперше наші курчата почули, щоб їх так називали.
– Свійські – це такі тварини, – аж закрутив від утіхи заєць вуха у вузлик, що може перед кимось похвалитися своїми знаннями, – які живуть під опікою та доглядом людей. А ми – дикі звірі живемо у лісах, на полях, самі будуємо собі житло і добуваємо їжу.
– А чому ти боїшся вовка? – запитало курчатко.
– Бо він мене може з’їсти… У диких тварин такі закони, що більші звірі можуть полювати за малими. Тому і ви будьте обережні, – повчав зайчик, аж тут хруснула гілка зовсім недалечко і він чкурнув від них в одну мить.
З протилежного боку з-за дерев вийшов вовк і вперся поглядом у пухнасті жовті клубочки. А вони раптом повернулися до нього і наставили свої допитливі оченята.
Вовк був стомлений, бо пройшов вже далеку дорогу і нещодавно поїв досхочу, тому ці очі, що зараз вивчали кожен його рух, не викликали унього жодних емоцій і він вже хотів повернутися і йти геть, аж тут один клубочок запитав у нього:
– А ти хто?
– Я? – здивувася вовк. – Ніхто ще його не запитував про таке. Всі його добре знали: і малі звірі, і великі.
– Я – вовк, – гордо сказав він і відчув певне зацікавлення до співрозмовників.
– Наїдок з них ніякий, – але це щось цікаве, – подумав собі вовк і вирішив залишитися.
– Ми шукаємо найвищі гори у Карпатах. Ти знаєш до них дорогу? – запитало найбільше курчатко.
– О-о-о, – та я ж усі лісові дороги і гірські стежки оббігав як був ще молодим, – протягнув грубим голосом вовк. Він опустив голову і подивився на маленьких курчат і промовив далі:
– Але ви на своїх малих ніжках не виберетеся на круті схили і ще як потрапите під вітрисько з дощем, то пропадете.
– Ми не відступимо від своєї мрії, – в один голос вигукнули курчата.
– А де ті гори, найвищі? – все допитувалися курчатка у вовка.
Вовк примружив очі і ті образи яскраво затанцювали перед його очима. Вкриті травами і кущами, камінням та лісами, з пологими схилами та неприступними скелями височіли перед ним гори, на яких він побував. Вовк дуже полюбляв виходити на вершину, всідатися на самому вершечку й дивитися довкола – спокійно і аж дух захоплює.
– Як я скучив за гірськими мандрівками, – сумно сказав вовк.
– Ти можеш піти з нами! – запропонувала курчатко-дівчинка.
У вовка загорілися очі від думки про можливу мандрівку у найкрасивіші куточки Карпат.
– Тільки повідомлю свою зграю, що я вирушаю в дорогу. А ви йдіть по цій стежці аж до старого дуба і там чекайте на мене, – швидко промовив вовк і тут же побіг углиб лісу.
Курчата рушили по стежці далі. І найбільше курча запитало у курчатка-дівчинки:
– Як думаєш, він прийде? І чому ти його покликала з нами? Хіба ти його зовсім не боїшся?
– Думаю, що він нам дуже згодиться в дорозі, бо він сильний і знає, куди йти, але якби нам хтось розповів про нього більше, – задумливо промовила дівчинка-курчатко.
– Оце так дуб! – вигукнуло курча, котре йшло першим по стежці й побачило це розлоге величезне дерево. Дуб ріс тут вже кілька століть. І мав широкий стовбур та міцну крону, щедро вкриту зеленим листям.
Одна гілка звисала майже до самої землі. Дівчинка-курчатко вигукнула: Погойдай мене, братику! – і вхопилася за гілочку дьобиком з усієї сили.
Гілля було розкішним, отож курчата весело по черзі гойдалися на ньому. Усім трьом було весело і їхній радісний щебет-попискування ставав все голоснішим.
– Гу-гу, гу-гу, – почувся з середини дерева невдоволений і грубий голос.
– Хто мене будить? Хто мені спокою не дає? – бурмотіла сова, прикриваючись крилом. Вона змогла виставити на сонце тільки свої вуха і знову заховалася у дупло, бо дуже не любила сонячного проміння і завжди чекала вечора, щоб політати.
– Ми курчата! – відповіли мандрівники.
– Курчата, яка радість, – змінила свій тон сова і запитала:
– А що ви тут робите?
– Ми чекаємо на вовка.
– На кого? На вовка? Та ховайтеся мерщій, бо інакше він вас поїсть! – вигукнула сова.
– Та ні, він нас у гори заведе, – відповіли курчата.
– То ви мені – наймудрішій птасі у цьому лісі будете розповідати про вовка? Я його добре знаю і те, як він вміє інших перехитрувати, – спокійненько промовила сова. – Заховайтеся у густі кущі, що там позаду дуба, і не виходьте до вечора, щоб вовк вас не знайшов. А потім я прилечу і скажу, що вам робити, – промовила сова тоном, який не терпів заперечень.
– А ти хто будеш? – запитали курчата.
– Я – сова. Всі мене знають, як найгарнішу і наймудрішу пташку.
– Дякуємо тобі, – сказали курчата і пішли шукати сховок.
Вони вже зайшли у густі зарослі і побачили, що тут всередині лежить кілька горіхів і якийсь пухнастий невеличкий звір складає їх на одну гірку.
– Ви що тут робите? – запитала білочка, яка саме думала, як краще горішки дотягнути до свого дупла наверху.
– Ми від вовка ховаємося, – зізналися курчата.
– О, зрозуміло. А ви моїх горішків не будете чіпати? – запитала білочка.
– Не будемо, – промовили курчата.
Тільки всигли курчата з білочкою познайомитися, як до дуба підійшов вовк і усі принишкли. Вовк крутився і роздивлявся на усі боки за малими, але ніяк не міг їх знайти.
– Куди ж вони пішли? – бурмотів собі вовк і продовжував шукати.
– Ау-у-у, хто бачив курчат? – гукнув вовк щосили.
– Ау-у-у, курчата, ви мене чуєте? – на всі боки крутився вовк.
– Чого розкричався? – обізвалася сова.
– Та от курчат шукаю, мав їх у гори повести і домовився тут зустрітися. А ти їх не бачила часом? – запитав він у птахи.
– Та де там, я собі тут сплю у теплому дуплі, аж чую: ти галасуєш. А тепер от тебе слухаю і дивуюся: кажеш з курчатами домовився про зустріч і мандрівку в гори. Зовсім це на тебе, вовче, не схоже.
– Та і не кажи, – відповів вовк. – Я своїм у зграї також не зізнався, що з курчатами піду. Сказав просто, що мандрувати йду, як у молоді роки.
– То чого ж ти з ними йти зібрався? – аж відкрила очі від подиву сова.
– Бо і я так хотів у гори, ще як був малим. Самого мене ніхто не пускав. Аж коли я виріс, то подався у дорогу. Зачарували мене вершини… І курчата нагадали мені про це – вони також не відступали від своєї мрії. Подивився я на них, маленьких і подумав, що самим їм туди не дійти – малі ще дуже. Та й захищати їх потрібно від негоди і диких звірів.
– О це так, – вражено відповіла сова. – Вухам своїм не вірю. А як ти зголоднієш? То ж сам їх і з’їси.
– Та ні, що ти, сово, та ти їх не бачила! Вони такі малі, що мені на один зуб буде.То й їсти їх нема сенсу. Та й сподобалися вони мені. Знаєш, такі малі, але завзяті.
Курчата все те чули і вже вибиралися з кущів до вовка. Вони вибігли і радісно тулилися до його лап, аж вовк знітився від таких несподіваних обіймів.
– Де ж ви заблукали? – запитав вовк.
– Та то я, вовче, постаралася, – подала голос сова. – Не вірилося мені, щоб ти з курчатами водився. Боялася я за них.
– Не бійся, я їх не скривджу, – пообіцяв вовк.
На найближчому дереві підстрибнула білочка і промовила:
– Давно я вже таких історій не чула. Скажіть, курчата, чим і я можу вам допомогти?
– О, ти нам дуже допоможеш – здогадалася курчатко-дівчинка, – забіжи до діда Івана на подвір’я і перекажи нашій мамі-курці, що ми щасливо мандруємо і знайшли добрих друзів та захисника.
– Добре, скажу, а вам гарної подорожі,- промовила білочка і пострибала по гілках дерев у напрямку дідової оселі.
– Час вирушати, – промовив вовк і наставив курчатам свою широку спину.
Малі клубочки хутко позастрибували і похапалися кігтиками за густу шерсть у вовка на спині, як вони це часто робили, коли гралися з песиком вдома. Сидячи у дуплі, сова побажала їм щасливої дороги і наші мандрівники зникли за густими покровом лісу. Стежина біля дуба знову залишилася пустою. Тільки час від часу навколишню тишу порушував грубий голос сови, яка собі бурмотіла здивовано під ніс.
А наші курчата підстрибували на спині у вовка і швидко наближалися до гір.
– Согодні піднімемося на Говерлу, – сказав вовк. – Це найвища гора у Карпатах. Її висота cягає 2061-го метра.
– О-о-о, – тільки й змогли помовити курчата.
– Це дуже красива гора і підніматися на неї не дуже важко, зате краєвиди – на все життя будете пам’ятати, – з запалом розповідав вовк.
А ще на які гори ми підемо? – запитало одне з курчат.
– Покажу я вам шість навищих гір у Карпатах, – пообіцяв вовк. А зараз тримайтеся, починаємо підйом!
І вони разом швидко-прешвидко побігли на гору. Вовк вибирав стежки, де ніхто не йшов. І за дві години курчата стояли на вершині Говерли. Вони дивилися довкола – верхівки гір тягнулися до неба з усіх боків.
– Це гора здійснення нашої мрії. Ми у самому серці гір! – вигукнули радісно курчата.
– Так, і завтра ти побачиш на Петросі, що довкола також є повно гір, – усміхнувся вовк.
– Це наша наступна гора?
– Так, це наша друга гора, вона найближче від Говерли, а тепер гайда на спину і підемо шукати прихисток для відпочинку, – командирським голосом наказав вовк.
Курчата чемно заскочили на його спину і вони побігли з гори. Біля підніжжя у лісі їм вдалося знайти гарну і затишну ущелину серед каміння з теплим мохом. Там всі й виспалися. А коли наступного ранку курчата прокинулися і поснідали зернятами проса, вовк вже прибіг з лісу вмитий та готовий до продовження мандрівки.
Другий день почався рано, а у вовка було багато сили після відпочинку і вже після обіду четверо мандрівників почали сходження на гору Петрос. Курчатам ця гора здалася більше зарослою кущами та чагарниками.
– На Петрос підніматися важче, – спостерегли курчата за тим, скільки перешкод долає вовк і як він перестрибує каміння.
– Ну якщо вірити тому, що наші старі вовки переказували, а вони це підслухали від вівчарів на полонинах, то люди вважають, що Говерла – це дівчина, а Петрос – це хлопець. Вони були закохані і їм судилося бути завжди разом.
– О, то це любовна історія, – задумливо промовила дівчинка-курчатко.
– Так, на цих горах я познайомився з своєю коханою, – промовив вовк з ніжністю в голосі. – Це був ще один з найпрекрасніших дарунків гір.
Мандрівники піднялися на другу вершину і милувалися краєвидами, а потім усі замріяні та втомлені спустилися на полонину і заночували в порожній колибі. Так часто роблять і люди, які ходять на далекі відстані в гори.
Третій день курчата розпочали з зарядки, а вовк з ранкової пробіжки. Коли всі зібралися в дорогу, курчата запитали:
– На яку гору ми сьогодні підемо?
– На Чорну гору або, як її ще називають, на гору Піп Іван, – відказав вовк.
– А чому саме на неї?
– Та вона третя за висотою у Карпатах, має 2020 метрів, то ж і у нас вона буде третьою, – поділився вовк своїми планами.
– А чому в цієї гори дві назви? – знову поцікавилися курчата.
– Ех, діти ви мої, – усміхнувся вовк, – як хто хоче, так і називає. А легенд люди багато придумали на кожну з цих назв. Я сам чув, як вітер на горі поспівує. Кажуть, що від цього і її вигляду – комусь гора схожа на попа – її називають Піп Іван. Та й чорною вона також може бути, як пізня осінь приходить.
Підіймалися на гору цього разу ще довше, ніж на попередні. А коли вийшли на вершину, курчата побачили велику будівлю з багатьма вікнами.
– А що це таке?, – поцікавилися малі.
– Це люди збудували. Я чув, що називали цу будівлю обсерваторія. Тут вони спостерігали за небом, визначали, яка погода буде. Але тепер тут нікого нема і тільки вітер тут гуляє. Послухаємо його пісень? – запитав вовк.
– Так -так-так, – погодилися курчата.
Вони сіли на краєчку гори, вовк згорнувся клубочком довкола них і вони почали слухати… Усі прикрили очі і розслабилися. А вітер співав, виспівував, переходив від ніжних ноток до суворих як викрик птаха і глухих як стогін каменю звуків.
Ніби з сну прокинулися мандрівники і вирушили назад. А перед сном ще кожен згадував пісню, яку йому вдалося почути.
Четвертий ранок обіцяв новий цікавий день і курчата вже з нетерпінням чекали вовка з ранкової прогулянки. Цього ранку вовк нічого не міг вполювати і відчував, що голод робить його злим і нетерплячим. Нарешті він вирішив, що в обід зробить перерву і побіг до курчат.
– Сьогодні ми вийдемо на гору Бребенескул. Це дуже красива гора, а потім, коли ми спустимося з вершини, я відведу вас до гірського озера Бребенескул, з якого ще й витікає річка з такою ж назвою, – відразу гукнув вовк, як тільки наблизився до курчат. – Швиденько застрибуйте і помчали, – скомандував він.
Вони підіймалися на гору доволі швидко. Курчата милувалися краєвидами і веселенько собі перегукувалися, легенько підстрибували на спині у вовка та попискували задоволено.
Вовк був вже добряче голодний і його ці веселощі зовсім не тішили. Але він зібрав усю свою силу волі і йшов далі. Нарешті вони дійшли до вершини. Стояли і дивилися. А потім курчата почали підстрибувати і гратися між собою. Світило сонце і курчатам було тепло, приємно. Раптом вовк сказав:
– Ми не можемо разом спускатися, я мушу вполювати когось, бо не маю сили. Тому йдіть по цій стежці до озера і там зустрінемося. Бережіть сили, бо дорога не близька, – швидко промовив вовк і пішов у інший бік.
Курчата не знали, що робити. Вони стояли розгублені. І відчули себе дуже маленькими на цих величних просторах.
– Ходімо, – сказало найбільше курчатко і вони подалися вниз з гори.
Довго йшли курчата і дуже втомилися. Вже ледве переступали ніжками. А озера і близько не видно. Посідали курчата і опустили свої крильця.
– Що будемо робити? – запитало курчатко-дівчинка.
– А давайте ще підкріпимося просом, – промовило найбільше курча і поворушило пір’ячком – на землю викотилося три зернини.
З’їли їх курчатка і знову відчули силу в ніжках та крильцях. Весело пострибали вони далі по стежині. Здалеку побачили вони неймовірної краси озеро. З гори їм здавалося, що це небо у озері, як у дзеркалі, а коли підійшли ближче, то побачили, що у воді ще й інші кольори відображаються і змішуються відтінки зеленого від довколишньої трави.
Поки вони роздивлялися як змішуються різні кольори у воді, то й не почули, як швидко наближався вовк. Він підбіг до малюків з винуватим виглядом і сказав:
– Ну як ви? Я вже думав, що ви ще десь на півдорозі. Молодці! Упоралися! А мені вибачте, та я не міг інакше вчинити.
– Це гора нашої витривалості, – промовили курчата. – Добре, що ти повернувся. І ми зрозуміли, як важко ходити по горах, тому – це ти наш молодець!
– Ох і спекотно сьогодні, – промовив вовк, я би покупався, але в цьому озері не буду.
– Чому?, – поцікавилися курчатка, – котрі вже встигли й ніжки намочити.
– Бо це озеро – вище від усіх інших у горах знаходиться. І кажуть, що тут народжується погода і розлітається навкруги. Але, як тільки хтось поплаває у озері, то невдовзі тут починається гроза. Наші вовки сюди часто забігають. Бо всі, хто побував біля озера, набираються сили, стають витривалішими.
– О, яке цікаве озерце, – промовило найбільше курчатко.
– А чому це хмари насуваються і вітер подув? – здивувався вовк.
– Ми коли прийшли, то відразу ніжки сполоснули у воді, – пригадало курчатко-дівчинка.
– Ось воно що. Тоді застрибуйте мерщій на мою спину і рушаємо далі! – повідомив вовк.
– Куди ми збираємося?
– Наступна наша вершина – гора Ребра. Вона тут близько, головне, щоб нас дощ не застав.
Вовк швидко поніс курчат на спині, і вони встигли до початку дощу вибігти на незахмарену галявину. І далі не кваплячись пішли далі.
І цього дня всім вдалося піднятися на ще одну вершину. Так день зробив несподіваний подарунок і всі були задоволені. А після важкого підйому спали, як немовлята.
І навіть проспали звичні перші промені сонця, на які так реагували попередні дні.
– Сьогодні наш останній день подорожі і ми піднімемося на одну з найкрасивіших та найвищих гір – Гутин Томнатик.
Курчата слухали вовка з повними захоплення очима. І дійсно, ця мальовнича гора здавалася найгарнішим місцем у горах. Тут було повно красивих трав і кущів. А вовк був дуже лагідним та уважним до своїх малих супутників.
– Як колись мені розповідав батько, на цій горі люди кличуть щастя, щоб воно за ними йшло, – тихенько промовив вовк до курчат. – Треба вигукнути на повні груди: Ходи-ходи щастячко до мене, маю тобі файне місце приготовлене!
Курчатка покликали щастя з собою і задивилися на гірські краєвиди. З цієї гори також було видно озеро, де вже побували курчата і вони милувалися виглядом тих вершин, які підкорили минулими днями.
– Це справжня казка, – усміхнувся вовк.
– А що таке казка? – поцікавилися курчатка.
– Коли я був зовсім маленьким, мені розповідала казки моя мама. Ми з братиками і сестричками лягали біля мами і вона тихенько нашіптувала нам про подорожі та місця зі смачними наїдками. Мама казала, що вовчики можуть плавати, як справжні рибки, і бігати швидше за усіх по землі. Найбільше я любив казку про сонце, яке зігріває усіх на землі і дарує життя. А потім моєю улюбленою казкою стала гірська казка про красу гір та різні скарби, які тут є.
– А нам ще ніхто не розповідав казок, – засумували курчата.
– Як це так? – здивувався вовк. – Усім звірятам у лісі розповідають казки, щоб вони швидше росли і вміли мріяти. Тепер мусите знайти собі казкаря. От це також вам дарунок з гір, – усміхнувся вовк. – Збираємося додому? – запитав він.
– Нам тут так сподобалося, – в один голос проговорили курчата.
– Але нам вже пора додому, – сказало найбільше курчатко. – У мене вже зовсім не залишилося зернят.
– Тоді помчали додому, побачите як усі за вами вже скучили, – з розумом промовив вовк і поніс курчаток на спині з гори до рідного лісу. Знову побачили вони білочку біля великого дуба і почули з дупла вже радісний голос сови.
А скільки радості було на подвір’ї, коли курчата прийшли додому. Усі їх вітали і розпитували. Звірям було так цікаво. Дідусь Іван загадково посміхався, поглядаючи на курчат.
А вони обіймали усіх по черзі і весь час пригадували свою подорож. Так про найвищі гори в Карпатах дізналися на подвір’ї у діда Івана геть усі.
А перед сном курчатка пригадали слова їхнього друга-вовчика на прощання:
– От і закінчилася наша перша спільна казка – мандрівка у гори! У житті можна ще багато казок створити. Бувайте, малята.
За мотивами дитячої гри “Хто у горах?”: https://itunes.apple.com/ua/
