Гірська пригода курчат: знайомство з динозавриком (Сучасна казка)

На гірському обійсті діда Івана однієї весни вилупилося троє курчат. Зазвичай, це дуже мало, бо квочка може висидіти і двадцять курчат одночасно. Але курка з півнем тільки освоювалися на новому місці, і поки дід займався господарством, то й не помітив, як курка сіла на кілька яєць, що відкотилися у сіно і висиджує їх там.

В той час сонце вже добре прогріло землю, трава починала рости все швидше. Комашки виповзали зі своїх схованок і непомітно лазили на поверхні.

Дід Іван саме готувався запрягти коника, щоб об’їхати лісові молоді насадження, як почув попискування під хатинкою. Обернувся — аж то курчатка навколо курки бігають і шукають поживи. “Оце дітвора!”, — подумав дід і пішов набрати проса. Взяв він жменю дрібного зерна і посипав біля курчат на землю. Курка підбігла, покудкудахкала і клюнула кілька зернин. Курчата і собі за нею прибігли і почали клювати просо.

“Наглядай тепер за ними”, — усміхаючись мовив дід до песика, — “Бо мене мандрівка чекає на цілий день, тепер ти за старшого на подвір’ї”.

Поїхали дід Іван з Орликом до лісу, а песик зачудовано спостерігав за курчатами. Він ще ніколи не бачив таких пискливих маленьких створінь. І вже було хотів погратися з ними, але курка почала махати крилами і загрозливо крикнула: “Не чіпай моїх діток!” Пес відступив і тільки буркнув їй у відповідь: “Та чого розкричалася. Я тільки погратися хотів”, — і пішов собі до будки на сонці вилежуватися.

А курка взялася повчати курчат: “Якщо до вас наближається хтось великий і незнайомий ­біжіть відразу до мене. Ви ще дуже маленькі і потребуєте захисту!”

Мабуть, всі чули, як тварини говорять? Коні іржуть, корови — мукають, котики — нявкають, собаки — гавкають і так кожен кожен вид має свою мову. Але, на відміну від людей, тварини, які говорять на різних мовах, здатні розуміти одні одних.

Тому звірята на подвір’ї діда Івана збиралися на обідні просиденьки і обговорювали між собою усе, що їх цікавило. А збоку це виглядало, що кожна тваринка час від часу подає голос і займається своїми справами. Але у цей час мама­курка усім розповідала, що це її малята і тепер усі за ними мають наглядати. Так кожен став опікувався ними, як міг.

Малі непосиди оббігали все подвір’я і їм тут було вже тісно. Але, як тільки котресь намагалося пролізти за паркан, пес тут як тут опинявся поруч і так напоказ грізно запитував: “Ну, малята, і куди ви зібралися?” На цьому поривання курчат вибратися за межі дідових володінь закінчувалося. Курчата зовсім не боялися песика, але завждислухали його. І коли він лягав, повертаючи свої боки до сонця, вони підходили близенько і скубали песикові лапки легенько. Пес поблажливо дозволяв їм робити такий масаж, поки вони не вистрибували на нього і не починали гратися на його спині. Тоді він казав: “Г­а­а­а­в­в, ану годі вже мені шерсть висмикувати!” Але курчата не вгавали: “Я знайшов пісок!”, — гукало одне, лапками розгортаючи шерсть. “А я знайшла гілочку!”, — відповідало йому інше, ще завзятіше перебираючи лапками. Третє курча було найспокійніше і стояло собі збоку, поки його братик та сестричка гралися з псом.

Так у забавах і спокійних справах минув цілий місяць і надворі запахло цвітом дерев. У дідовому саду росли яблуні, вишні та сливи. Коли вони зацвітали, повітря ставало солодким і той ніжний аромат пробирався у найменшу шпаринку на подвір’ї.

Курчата вже стали міцними і підросли у кілька разів. Якось вони гралися, вистрибуючи один на одного, і оте найспокійніше перескочило через паркан і опинилося на гірській стежині, котра заховалася збоку біля дідового подвір’я.

“Як тут просторо”, — подумало курчатко. Братик та сестричка залишилися по той бік паркану і не могли пробратися до нього. Вони бігали туди­сюди, але ніде не було шпарки, щоб пройти через паркан. Курчата побігли до песика просити допомоги, бо не хотіли, щоб їх сварила мама.

В цей час наше курчатко, котре опинилося на відкритій місцевості, вирішило подивитися на прилеглу територію і пішло по стежині.

Обминувши кілька кущів та зарослі трави, курча почуло ніжний плюскіт і побігло на цей звук. Дуже швидко перед ним відкрився гарний краєвид з джерелом і невеличкою печерою. Сонце піднялося високо і починало припікати. Курча напилося води і зайшло до печери. Проміння пробивалося з cередини печери і повністю освітлювало її. Це дозволило пухнастому пройти далі, бо зазвичай кури у темноті не можуть бачити.

Перед нашим маленьким мандрівником посеред самої печери горіло маленьке вогнище. Близько біля вогника сидів динозаврик. Невеличкий, усміхнений з гарними очками і бузковою гривастою лускою на спині.

— Хто ти? Я ніколи не бачив таких звірят, як ти, — промовив динозаврик.
— Мама мене називала, курчатко­дитятко.
— Як гарно, — захоплено мовив співрозмовник, — А я тут вже давно сам сиджу і навіть не
пам’ятаю, як на мене казала мама.
— А чому ж ти тут?, — запитало курчатко.
— Я не можу покинути печери, — сумно зітхнув динозаврик, — Я з давнього світу. Якщо вийду з печери, то я не зможу вижити у теперішньому. Бо динозаври жили колись, а тепер їх немає.
— Давній світ?, — здивовано запитало курча. Воно і уявити собі не могло нічого подібного. Ні мама­курка, ніхто інший йому ніколи не розповідали про таке.
— А де ти живеш?, — знову запитав динозаврик.
— У діда Івана. В нас таке гарне подвір’я, — курчатко пригадало дім і дуже захотіло додому, до своїх рідних.
— Я знаю його, — зрадів динозаврик, — він мене часто провідує, бо він мій друг, — гордо так сказав.
— Ото чудасія, — прошепотіло курча, — наш дід не розповідав про динозаврика.
— Ми познайомилися, коли він був ще маленьким хлопчиком. Одного разу Іванко забіг у печеру і тут мене побачив. Ми подружилися, розповідали історії один одному, часто гралися і якось Іванко перестрибнув через вогник і відчув, що став дуже сильним. І він став моїм охоронцем та протягом багатьох років рятував усіх моїх друзів, які живуть у печерах в різних куточках землі. А ще він приносить дрівець у печеру, щоб тут горів вогонь і мені було тепло.
— Оце так, — курчатко аж присіло від такої несподіваної і незвичайної історії.
— А куди ти мандруєш? — поцікавився динозаврик.
— Я йду подивитися, що є цікавого у світі, але мої братик і сестричка залишилися вдома, а вони так мріють побачити, що діється за воротами.
— Я спробую вам допомогти, — пообіцяв він. — Ти зможеш перестрибнути через вогник?

Курчатко подивилося на вогняні язички, котрі весело підстрибували і сказало:
— Не знаю, чи не обсмалю собі крильця.
— Ну тоді почекаємо трошки і вогник стане меншим, якщо я не буду підкидати дрівець у полум’я, — задумливо промовив динозаврик, — А поки що я розповім, що вам слід взяти з собою у подорож.

Курчатко уважно нашорошило свої малесенькі вуха. А динозаврик захопливо повів бесіду далі:
— В дорогу вам слід роздобути ситого проса. Це не просте зерно. Хто його їсть, стає непереможний і вистачає одної горошини на цілий день.
— А де ж воно росте?
— Росте таке просо тільки у далеких заморських краях. Але у діда Івана воно також є. Він об’їздив цілий світ. Ти коли прийдеш додому, то пострибай біля дідуся на одній лапці, а коли він тебе візьме на руку, ти йому легенько торкайся дзьобиком до долоні. І він про все здогадається. А тепер ти вже можеш перестрибнути мій маленький вогник, — порадив динозаврик.

Подивилося курчатко — вогник став маленьким­маленьким. Підстрибнуло воно з усіх сил і перескочило над вогником. Відчуло тоді силу неймовірну. Попрощалося курчатко з динозавриком і вирушило додому.
— Розкажеш мені про мандрівку наступного разу!, — гукнув навздогін динозаврик.
— Добре, — радісно пообіцяло курчатко і поспішило до дідового подвір’я. Мало тепер воно силу і перескочило легко через паркан. На подвір’ї вже всі його шукали, а мама­-курка тихенько плакала.

Підбігло курча до мами і почало її крильцями обіймати.
— Не плач, мамо, я вже біля тебе!, — заспокоювало курчатко курку. Вона так зраділа, що не можна й передати. Усі звірята привітали курча з поверненням.
Тут і дід Іван підійшов. Курчало зробило усе, як порадив йому динозаврик.
— О, то я бачу, курчатко моє маленьке, ти вже познайомився з моїм другом, — усміхнувся дідусь. Ну ходімо тепер зі мною.

Дід заніс курча у хатину. Взяв з глечика на полиці півжмені проса і просто висипав на курчатко. Усе просо заховалося між пір’ячком.
— Як вирушите у мандри сказав дідусь, то буде вам кожного дня по зернині викочуватися. Ти ж дивися, щоб усі їх з’їдали. І пильнуй за своїми братиком та сестричкою, — тихенько говорив дід до курчати.
— А ще маму попередьте, щоб вона не була така засмучена, он скільки переполоху було як ти на кілька годин пропало, — сказав дідусь і відпустив курча на землю.

Вибігло воно до своїх рідних і поділилося своїми пригодами. Вирішили курчата наступного ранку вирушати у гори. Курка побачила, що її діти стали самостійними і попросила, щоб вони були обережними і захищали один одного.

А побачити курчаток і курку, а також усіх звірят можна тут: http://nravokids.com/nravky
Малюнки можна скачувати безкоштовно і розмальовувати у казкові історії, адже яким має бути динозаврик найкраще може знати саме ваша дитина)

Про що співає соловейко

Про що співає соловейко

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->