Спогади моря
Наближався вечір в Одесі, темрява спускалася на море. Пісок був неторканий людьми, пляж – замінований, як і вся берегова смуга. Море було зляканим і сполоханим, воно бачило багато війн, але всі вони закінчувались миром. Коли ж мир настане зараз? Хвилі тихесенько торкались берега і знов тікали вдалечінь. Ніч, темна, глуха, спустошена, обійняла все навкруги й морю здавалось, що воно заснуло.
Дитячий сміх і яскраве сонечко, теплий пісок, все це… Марево.
Маленька дівчинка сидить на яскравій круглій ковдрі й грається з м’ячем, хвилі зовсім поруч. Наближається приплив. Море хоче привернути до себе увагу, погратися з дитиною. Воно котиться хвилею за хвилею на берег, а потім м’ячик опиняється у воді. Дівчинка кинулась за м’ячем, а море робило пас м’ячем на глибину, наче в грі. Дівча зупинилось, зрозумівши, що м’яч вже далеко. Підбіг батько Віктор. Він взяв дівчинку на руки, розуміючи небезпеку. А м’яч ніби тікав все далі від берега, відчуваючи легкість.
– Тобі треба повертатися, – море наказувало йому. Та іноді крихке відчуття безкарності змушує тебе робити нерозумні вчинки.
Батько Віктор з дитиною на руках спостерігав за м’ячем. Не варто з-за іграшки ризикувати життям.
Несподівано з’явився дельфін, якого вони побачили з берега. Люди дивувались, як цей морський житель повертає м’яч на берег.
– Який розумний! – зраділа дівчинка.
– Тільки не плач, – мовив дельфін, штовхаючи м’яч.
Нарешті берег. Наостанок дельфін зробив сальто і пірнув у глибину.
– Можливо це не означає, що дельфіни розумніші за людей, але їх можливості відчувати – вражають. Я думаю, що вони – інтелектуали моря, – сказав Віктор.
Марево скінчилось. Море здригнулось і прокинулось.
Вартовий Віктор чергує вздовж лінії замінованого пляжу, біля знаків “обережно, міни!”. Вибух. Море само розміновується. Звук вибуху розноситься над морем. Хвилі торкаються берега. Треба ще трохи терпіння. Ми робимо кроки в майбутнє, щоб повернути щасливе минуле. Коли вже люди зрозуміють своє призначення: рятувати, а не руйнувати.
