Гості з Запоріжжя
— Гості, доню, зустрічай! — мама відчинила двері й до квартири зайшли двоє: тітка Марина із гостем, якого п’ятирічна Наталочка не знала.
— А ви швидко з Запоріжжя прибули! — звернулася мама до них.
— Так, в Запоріжжі президент відкрив першу частину найбільшого вантового мосту в Україні, от ми швиденько, з вітерцем і до вас! Я — Володя, — протягнув руку для вітання незнайомець.
— Наречений, — нерішуче додала Марина.
Як же зраділа мама, одразу розповіла, що готує Наталочка до першого класу.
— Ми багато чому навчились, зараз все побачите, — сказала вона.
І, дійсно, гості вмостилися на дивані та побачили танок, почули вірші, а потім дівчинка сіла на шпагат, якому навчилася, відвідуючи секцію художньої гімнастики.
Так, Наталочка ходить пів року на гімнастику і вчора вона вже танцювала з стрічками разом з іншими дівчатами їх групи. Фантазували, виводили рукою зі стрічкою дивовижні візерунки. От де можливо показати всі свої уміння. І рідних, і гостям потрібні «хліб та видовища», яких було вдосталь.
— Тримай книгу про козаків у подарунок, даруємо тобі нові знання, — вручає тітка Марина фоліант п’ятирічці.
— А тепер і частувати будемо, без хліба ніяк, — мама розстеляє святкову білосніжну скатертину. Разом маленька і велика господині накривають стіл і діляться новинами.
В ході розмови виявляється, що наречений Володя зробив пропозицію руки й серця і в листопаді в них з Мариною планується весілля. Наталочка трохи соромиться таких новин і ховається у великому кріслі, пірнає під плед з ногами й новою книгою.
— Тут і подивлюсь нову книгу, — думає вона.
— Гості скуштували ікру з баклажанів, варені яйця під майонезом, фаршировані перці та нахвалюють матусю, яка так смачно приготувала.
Від тих компліментів Наталочці стає так добре, так хороше. Це свято, коли похвалили твою маму. І тітка Марина така красуня, вона ніби світиться зсередини ліхтариками. А волосся в неї густе й міцне, так і манить відчути його на дотик. Дівчинка не витримує та підходить до столу, правою рукою як захопить тітку за волосся на чолі. Наречені завмирають й всі разом допитливо поглядають на дівчинку.
— Який же в тебе, тітко Марино, чуб! — озвучує свої почуття Наталочка й обличчя присутніх торкають теплі усмішки.
— От бачиш, є докази нашого «запорізького коріння», я ж тобі казав, що ти в мене справжня козачка, — не витримує майбутній дядько Володя й сміється вголос.
— Тільки подарували книгу, а племінниця вже нове слово вивчила, пишаюсь тобою! — зауважує Марина.
І в мами щоки рум’яні від задоволення.
Трохи потому, після спокійної бесіди за чаєм, коли оченята самі собою закриваються, Наталочка чує мамину колискову, в якій мамин голос плекає й тугу, й радість. В якій козак долає ворогів та обов’язково повернеться до своєї коханої, що вірно його чекає і щодня голубить спільних діточок.
