Казка про любов

Жила собі дівчинка, звали її Інгрід. Батьки її дуже любили і робили все для того, щоб вона була щаслива. Але їй завжди здавалося, що чогось не вистачає. В неї були найдорощі іграшки, найкрасивіші ляльки і найсмачніші цукерки і шоколадки, але вона постійно ходила невдоволена і злилася. В школі в неї було багато подруг, але вони дружили з нею тільки через те, що в неї було багато гарних іграшок, а по справжньому її трохи недолюблювали за поганий характер.
Одного разу, Інгрід дуже образилася на маму, за те, що та купила їй червону сукню, а не рожеву і закрилася у своїй кімнаті зі слова:
-Ти мене зовсім не любиш, бо не виконала свого слова!
-Я старалася, Інгрід.- ласкаво говорила мама, під дверями кімнати.-Але сукні твого розміру, в такому кольорі не було.
-Іди геть!- крикнула дівчинка.- Якби ти мене любила, то зробила б усе для того, щоб я була щаслива! Не хочу тебе бачити!
Мама жалібно зітхнула і пішла на кухню, готувати вечерю. А Інгрід сіла біля вікна і від злості розревілася. Зненацька, на підвіконня невідомо звідки стрибнула велика пухнаста біла кішка і голосно замуркотіла.
-Іди геть.- закричала дівчинка.- Не вистачало, ще й тебе до мого горя. Мама мене не любить по справжньому. Не розуміє, що я вчора сказала дівчатам, що прийду в рожевій сукні. Тепер я буду брехунка. А мамі всерівно.
І тут кицька заговорила людським голосом:
-Ти впевнена, що мама тебе не любить?
Ігрід мало не впала, і злякано промовила:
-Ти розмовляєш…! Хто ти?
-Неважливо,-муркнула кішка.- В чому на твою думку проявляється любов?
-Ну…людина яка любить, здатна на все заради того, кого любить…
-Ти впевнена? А як це? – запитала кішка і примостилася на підвіконні.- Я зовсім нічого не знаю про любов, Може ти мене навчиш.
-Я навчу? – Інгрід здивовано подивилася на кішку.- Ну що тут знати. Наприклад, якби мама мене любила, то вона б зробила все, щоб дістати для мене сукню, а так…
– О! – кішка примружила свої хитрі очі.- То ти в цьому тямиш. Може навчиш мене і покажеш приклад справжнього прояву любові. От як наприклад ти сама, любиш свою маму. Як ти проявляєш свою любов?
-Я?…- Інгрід задумалася і подивилася у вікно. –Незнаю…
-Чому не знаєш? Ти ж знаєш, що таке любов? Чи ти не любиш свою маму? Ти розлюбила її за те, що вона не виконала свою обіцянку? А за що саме, мама повинна робити для тебе все? А може ти також зробила щось таке, що її могло образити?
-Я ж її дочка.- Інгрід знову злісно подивилася на кішку.- Я мушу, щось робити для того, щоб вона мене любила?
-Мабуть не мусиш, але людина яка для тебе так мало значить хіба мусить жити разом з тобою? Мені здається мама тобі не потрібна. Я заберу її собі. Їй же мабуть, однаково з ким няньчитись. Ти для неї майже така чужа, як я.
-Але це моя мама!-заперечила Інгрід.
-А ти впевнена, що знаєш, як це мати маму? Я ніколи не знала свою, може поясниш мені як це?
-Мати маму, це звичайна річ.
-І все-таки я так і не зрозуміла, що таке любов.Хочеш щось покажу? Хапайся за мене.
Інгрід зі страхом, але більше із цікавості вхопилася за кішку і за мить вони опинилися в минулому. Кішка запевнила, що їх не видно і наказала тихенько дивитися. Це була велика кімната, де сидів якійсь чоловік і жінка, вони ніби чекали обіду, а маленька дівчинка накривала на стіл. Інгрід тихенько скрикнула. Згадавши старі фотографії із маминого фотоальбому, вона впізнала цих людей. Це були її дідусь з бабусею та її мама в дитинстві.
«Маленька мама» вела себе тихо і скромно, та коли в неї випала салатниця батько злісно на неї нагримав і наказав бігти в свою кімнату робити уроки. Мама навіть не заступилася, а також прикрикнула на доньку, щоб була обережна. Мама Інгрід знітилася попросила вибачення і пішла в свою кімнату. Інгрід разом з кішкою пішли за нею. Дівчинка дуже здивувалася, коли побачила яка бідна кімнатка в її мами, там майже не було іграшок. Зате була маленька іконка Божої Матері і маленька мама ставши перед сном на коліна молилася Богу. Вона бажала здоров’я своїм батькам і дякувала Господу за те, що в неї є батьки. Вона любила їх всім серцем, хоча на думку Інгрід це було просто неможливо. Бо здавалося їх немає за що любити. Вкінці її мама помолилася про те, щоб колись у неї була своя донечка і вона буде її любити понад усе, подарувавши їй те, чого в самої не було.
-Ось бачиш.- сказала кішка.- Це і є любов. Твоя мама також колись була “донькою”, і їй жилося зовсім не так як тобі. Та вона ніколи не думала про це, бо просто любила і все. Не за щось, а просто всім серцем. Вона ж могла брати приклад зі своїх батьків, та вона зробила твоє життя прекрасним, і любить тебе. Хоча їй самій в дитинстві дуже не вистачало справжньої любові.
Інгрід задумано дивилася на свою маленьку маму і їй захотілося її раптом обійняти і приголубити. Таку маленьку і беззахисну. Кішка мабуть все зрозуміла бо через декілька секунд Інгрід опинилася сама у своїй кімнаті. Вона швиденько вибігла з кімнати і побігла шукати маму. Мама тихенько сиділа в кріслі і в’язала для Інгрід новий шарфик. Дівчинка підійшла до неї і зі сльозами на очах ніжно ніжно пригорнула до себе:
-Я люблю тебе.- сказала вона.
-І я люблю тебе, донечко!- сказала радісно мама і вони радісно обнялися.  Інгрід навіть не помітила , як від її мами  випала маленька стара фотографія, на якій красувалася велика пухнаста біла кішка…