Казка про лінивого Антона

Тихий сімейний вечір. У двері постукали. Це було несподівано, хоча ніхто ще не лягав спати, бо син робив уроки. 

Батько відчинив і привітно поздоровався: “Яка честь! Доброго вечора, Вікторіє Дмитрівно! Проходьте, розповідайте, що Вас привело до нас”?

— Доброго вечора, пане Віктор. Вибачайте, що так пізно, в мене ж розумієте, робота така, що вдень школа, а після школи перевірка зошитів. Але, я до вас з приводу Антона.

— Проходьте, сідайте, будь ласка. Може чашку чаю? Антон, якраз уроки робить. Хоча вже пізно, йому й спати пора.

— Отож, пане Віктор. Ваш Антон дуже повільно все робить. І мабуть, над домашнім завданням також сидить дуже довго.

Вчителька і батько, ледачого повільного Антона, присіли на диван. І батько приготувався слухати, неприємні речі про свого єдиного сина. Вікторія Дмитрівна, хоч і прийшла ніби  за тим, щоб Антон виправився — почала говорити з великим захопленням та ентузіазмом. Мабуть, її життя настільки було «шкільним», що поганими дітки бували чи хорошими — для неї це все було цікавою пригодою і причиною для  спілкування з людьми, а саме з їхніми батьками.

— Ваш син дуже ледачий. Мені неприємно це говорити, але одного разу на уроці малювання, йому було настільки лінь розводити фарби з водою, що він малював фруктовий сад — чорною кульковою ручкою. А вивчити вірш напам’ять — це для нього ціла пригода, і він деколи розказує його частинами десь за три-чотири уроки. Чим він займається вдома?

Вчителька гордо посміхнулася, ніби викрила небезпечного злочинця і з цікавістю подивилася на присоромленого, на її думку, батька. А в цей час із сусідньої кімнати почувся голос Антона.

 — Як мені пити хочеться… Я  хочу пити…

 — О! Ваш Антон хоче пити. І навіть цього він не може зробити?

А хлопчик все не виходив з кімнати, лише скиглив, що хоче пити. І це було навіть трошки смішно. Вікторія Дмитрівна сьорбнула свій чай, і очікувала, що їй скажуть. Батько Антона спокійно дивився на неї, під скиглення свого сина, який не міг налити собі навіть склянку води.

І тут пан Віктор, не відриваючи погляду від прискіпливої вчительки, голосно і впевнено сказав: “Синку, а подай  мені, будь ласка, склянку води”!

Вчителька засміялася, але її сміх поєднався зі звуком кроків Антона, який швидко побіг на кухню і вже поспішав до батька, та ніс йому склянку води.

Вікторія Дмитрівна, здивовано на нього подивилася: “Привіт, Антоне. Я тут із твоїм батьком про тебе розмовляла. Як ти”?

— Дякую, Вікторії Дмитрівно! Я домашнє завдання виконую, ще не все, але я стараюсь — і повернувся до батька — Ще щось потрібно, батьку?

— Ні. Дякую, синку. Ти молодець. Ти пити хотів, от попий і повертайся, до своїх справ.

Антон усміхнувся, взяв склянку з водою та  заспішив у свою кімнату, а Вікторія Дмитрівна, запитала у його батька: “Як так? Як вам вдалось, так швидко його підняти й він приніс вам пити”?

— Знаєте, Вікторіє Дмитрівно, йому лише 7 років. Він тільки знайомиться зі світом, і поки що, за нього несуть відповідальність дорослі. Вдома ми з жінкою, в школі — ви. І знаєте, його треба зацікавити й направити. Він деколи дуже повільний, але це поправимо, якщо він зацікавиться тим, що робить, і зрозуміє для чого йому це  треба. І Антон не пропаде, бо хоч поки не вміє думати про себе, бо покладається на батьків (і це  логічно, бо він ще маленький) — він має ПОВАГУ до батьків. Уже тепер. І саме ця повага, навіть тоді, коли йому лінь встати, щоб попити води — допоможе йому. Бо він встане з місця і зробити якісь дії, наприклад,  заради свого батька…

Вчителька мовчала. Вона думала про те, що завітала в цю сім’ю так пізно тому, що побувала за весь день у майже всіх батьків своїх учнів… з такими ж самими словами про їхніх дітей. Можливо 3-А класу, пора було дещо змінити…