Казка про двох шахраїв
Жив собі Іван з жінкою. Жили вони дуже бідно. Не стало в них ні грошей, ні хліба, і залишилось хоч помирати. Пішов Іван до брата, а брат у нього був багатший від нього, позичив у нього сто карбованців, щоб хоч трохи підкріпитись. Тоді пішов одного разу в шинок, наївся, напився, заплатив гроші шинкареві, більш ніж те все коштувало, а коли шинкар дав йому здачу, він її не брав. От шинкар цьому й здивувався, та й каже Іванові:
— Іване, чому ти здачі не береш?
А Іван йому й відповідає:
— Тепер у мене с гроші. Навіщо мені здача, коли мені цих грошей нема де дівати?
— Де ж ти їх береш? — ще більш здивовано запитав шинкар.
— Еге, де, — сказав Іван, — прийдеш увечері до мене, то я тобі покажу.
От шинкар іде ввечері до Івана. А Іван прийшов додому, прорізав у стіні дірку, дав жінці грошей, посадив біля дірки ззовні і сказав, що якщо я висуну лопатку з рублем, то ти і клади карбованець, якщо з трьома, то ти й клади три і т. д., а сам сів і жде шинкаря. От шинкар прийшов та й каже:
— Ну, Іване, показуй мені, де ж ти гроші береш.
А Іван взяв лопатку та й каже:
— Дивись. Ось у мене є лопатка. Коли я покладу на неї гроші і засуну в зроблену в стіні дірку, то тоді витягаю назад грошей вдвічі більше, ніж клав.
Тоді Іван взяв карбованець, поклав на лопатку, заклаву дірку і каже: накрила рушником. Багач не втерпів — відламав шматок, аби посмакувати. Але калач до горла не ліз, рот був набитий глиною. Захланний багачисько таки жував і лигав, аби жінка не лаяла, що дурно наробилася. А на ранок віддав богу душу. От і казці кінець.
