Про майстра Іванка

Казка починається з царя, котрий собі вигадав, аби змайструвати із одної дошки дванадцять стільців, а тринадцятий зверх того. А та дошка не має бути більша, як три метри. Дає три вози золота тому, хто би це зробив. Але хто візьметься за діло і не зробить — відповідав головою.

Приходили майстри з цілого світу. Жодному не вдалося цареві догодити, і всі заплатили своєю головою. Раз дочувся про те цар із другої держави. Він захотів відвезти собі три вози золота. І взявся змайструвати такі стільці.
— Добре, добре,— каже йому цар.— Хочеш, то роби. Але знай, що й ти відповідаєш своєю головою. Стільки грошей у тебе нема, аби міг оплатити свою голову.

Чужий цар пристав на все. Мав часу один рік. За цей рік він наробив усяких стільців, але з одної дошки не
змайстрував жодного.Йому не зняли голови, лише засудили на вічну темницю. А як треба було йти в темницю, чужий цар за себе заложив дочку.

І так сидить дівчина в темниці. А в той час у одного бідного чоловіка підростав хлопчина, що мав уже чотирнадцять років. Іванко був тямущий. Чує межи народом, що десь є такий цар, якому треба зробити із одної дошки дванадцять стільців, а тринадцятий зверх того. Почав проситися у батька:
— Я йду в світ!
— Та як ти, Іванку, пустишся у світ, коли у тебе нема грошей? — питає його батько.— А я тобі не можу дати й
крейцера. Будеш голодний у дорозі.
— Нічого, я щось зароблю.

Хлопець зібрався і пішов. Подорожує пішки, бо тоді ніяких машин не було. Ішов зо два й півроку і аж так дібрався до третьої держави, до того царя, котрий хотів мати із одної дошки тринадцять стільців. Зайшов Іванко до царя, красно привітався. І цар його питає:
— Що нового скажеш, хлопче?
— Я нового не маю нічого. Лише чув межи народом, що вам треба зробити із одної дошки дванадцять стільців, а тринадцятий зверх того.
— Та мені треба,— відповідає цар.— Але чи ти зробиш? Як зробиш — дістанеш три вози золота, а не зробиш — відповідаєш головою! Чи пристаєш на те?
Хлопець відповів:
— Усе буде в порядку. Я стільці вам зроблю, а голову не дам… Та слухайте сюди, пресвітлий царю. Коли хочете
мати такого стільця, як собі загадали, принесіть мені явора, що пробився із землі тоді, коли ви народилися. Цар задумався. І питає він старих людей, чи не пам’ятають такий явір. Знайшовся один дід, що мав двісті і п’ятдесят років. Він показав цареві таке дерево. Цар дав явора зрубати, повезти на тартак і там порізати на дошки. Але звідти наказав привезти лише одну дошку. І каже цар Іванкові:
— Хай тобі ще раз розтолкую, аби не помилився: то мають бути такі стільці, аби розтягалися і знову стягалися, як гармонійка.
— Не приказуйте мені, бо я знаю, що маю робити! — відповів Іванко.
І цар його замкнув у майстерні, дав час — один рік.

Іванко став робити. Скоро вчинив для царя стілець — тринадцятисантиметрову палицю, а на неї вкрутив шість гвинтів, аби там стояла, та й майструє усякі стільці, Що лише є на світі, бо часу має майже цілий рік.

А одного разу чує Іванко красний голос: дівчина співає прекрасні співанки. І вже не терпиться йому — хоче знати, хто ото співає. Взяв долото, клепач і пролупує стіну. Пробив тонку, як струна, щілинку. З того боку підходить до нього на ту
струночку така красна дівчина, якої ще ніколи не бачив.Іванко питає:
— Що ти, дівчино, там робиш?
— Я сиджу в темниці.
— Що ти поганого вчинила?
— Нічого не вчинила. То завинив мій батько: хотів показати тутешньому цареві, що з одної дошки зробить йому тринадцять стільців, бо дуже Спокусився на три вози золота, але не міг зробити. Цар дав його до вічної темниці, а він замість себе заложив мене…

Минув один рік, і цар заходить у майстерню. Останній день не дав хлопцеві їсти — думав, що й так той утратить голову.
— Ну, Іванку, як мої стільці?
— Ви, пресвітлий царю, хочете стільці, а їсти сьогодні мені ще не давали.

Цар різко повернувся і наказав слугам, аби принесли їжу. Хлопець добре наївся, помалу собі встав і подає цареві тринадцятисантиметрову палицю:
— Тут маєте стільці.
Цар здивувався і сердито каже:
— То ти такі стільці наробив? Знай, ти — коротший на голову!

Тоді Іванко взяв із рук царя оту палицю, розкрутив гвинти, а з палиці розтяглися, як гармонійка, дванадцять стільців і тринадцятий зверх того. Цар дуже зрадів, узяв Іванка попід руку і повів у палац.
— Ну, Йванку, що хочеш — чи три вози золота, чи, може, моє царство?
— Не треба мені золота, ані вашого маєтку, лише дайте мені те, що сидить у мурі.
— Ей, що тобі з того? Ліпше узяти аж три вози золота.

І цар випустив дівчину. Вона пішла з Іванком у свою державу. Там вони побралися та щасливо живуть і донині, як не повмирали.