Ківш лиха

У багатого батька був один син, а батько нажив худобу неабияк, а таки чесно: багато поту вилилося з нього, багато крові зіпсувалось, поки заблищали у нього в кишені червінці.

Синові про те байдуже: він виріс серед червінців, та йому вони не дорогі були. Як дасть батько, то він так і сіє грішми, як половою, аж слід його сяє. Дививсь-дививсь на це батько — і гірко йому було, що син робити не хоче, а його заробленим добром так нехтує. Уже й казав, і вмовляв— нічого не вдіє. Ото й надумавсь батько. Пішли якось батько з сином до річки, посідали, балакають.

Іде якийсь чоловік і несе горобця застріленого. І заманулося синові нащось того горобця купити,— зараз і виймає золотого.

— Дай мені! — каже батько.

Син дає. Батько заміривсь рукою стиха на річку, наче хоче золотого кинути, а син байдуже. Батько вдруге заміривсь. Син нічого.

Узяв батько тоді та й кинув у воду червінця. Син навіть і не спитав батька, нащо то й до чого, а зараз поліз у кишеню та й вийняв другого червінця. Батько бачить, що лиха година, та й каже синовії

Ось віддай мені капшука з грішми!

Син дає. Тоді батько знов:

— Іди ж ти,— каже,— як оце ти є, та зароби червінця! Як заробиш — то тоді приходь…

Син аж засміявся.

— Піду! — каже. А собі думає: «От розумний батько — чи диво то — червінця заробити!»

От і пішов він: ішов він,— чи довго, чи ні,— та й замисливсь: «Що ж я робити вмію? Письма я знаю!» От і пішов він скрізь по городі шукати роботи письменської. Та куди не піткнеться — скрізь не треба. А тут уже й їсти хочеться.

Продав він кожушинку — ходить у легенькому, а вже холодна осінь. Прийшов у бакалійницю, проситься у крамарчуки, у прикажчики.

Питаються в нього:

—   Де ж ви були? Що знаєте?

—   Я,— каже,— жив біля батька, був коло хліборобства…

—   Та й тільки? — кажуть йому— Не треба нам таких. Узять вас хіба за хлопця-попихача, та ви більше з’їсте, ніж заробите.

Що його робити? А тут холодно, а тут їсти хочеться!.. Пішов він до Дніпра, там пароплавів та всяких суден без ліку стоїть. Нічого робити — найнявся він лантухи тягати.

Так, як лозинка від вітру, гнувся він під тими лантухами важкими — ноги трусились, голова горіла. Увечері з незвички як упав на вулиці, так і заснув. Був би замерз, та солдат-поліціянт побачив — до поліції відвіз: думав, що п’яний.

Другого дня — те ж, третього, четвертого — усе те ж. Він уже й недоїдає, й недопиває, щоб більше грошей зоставалося, а ще далеко до золотого, бо й плата мала, і сили в нього небагато.

Робить — і так усю осінь і зиму проробив. І вже по весні зібралось у нього стільки грошенят, що виміняв він за них золотого.

Тоді йде до батька. Прийшов, аж батько стоїть біля млина, саме біля річки.

—   Здорові, тату!

—   Здоров, синку! — каже батько.— Ну, синку, приніс?

Лізе син у кишеню та потихеньку, як скляне, виймає щось завернене у ганчірочку, а потім ще й у папірець,— еге, червінець,— та й боїться давати батькові.

Узяв батько, повертів того золотого у руках та як заміриться на річку…

Син як ухопить батька обома руками за руку, як крикне не своїм голосом:

—   Ой батеньку, батеньку!..

А сам зробився як не свій. Тоді батько засміявсь та й

каже:

—   Ну, тепер я бачу, що ти знаєш, почому ківш лиха, як дістається червінець. Ось тепер ти мені син, і моя худоба тобі буде.

І з того часу син годі вже гроші розкидати — такий працьовитий та хазяйновитий зробився.

Яка любов найліпша

Яка любов найліпша

Казочка про дідуся-паровоза та хлопчика Микитку

Казочка про дідуся-паровоза та хлопчика Микитку

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->