Правда та кривда

Жили колись два брати: один багатий, а другий бідний. Ото раз і зійшлися вони та й забалакались. Бідний каже:
— Хоч як гірко в світі жити, а все краще по правді жити.
А багатий:
— Де ти тепер знайдеш правду? Нема тепер правди на світі, тепер скрізь сама кривда. Кривдою краще жити.
А вбогий на те не пристає:
— Ні, таки, брате, правдою краще!
Тоді багатий:
— Ну, гаразд! Давай об заклад: підемо людей питати,— кого стрінемо, того й спитаємо,— і так до трьох разів. Як на твоє скажуть, то вся моя худоба твоя буде, а як по-моєму — так я твою худобу заберу.
Убогий каже:
— Добре!
От і пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть,— зустрічається їм чоловік, з заробітків іде. От вони до нього.
— Здоров, чоловіче добрий!
— Здорові!
— А що ми тебе хочемо попитати?
— Скажете.
— Як на світі лучче жити: чи по правді, чи кривдою?
— Е, добрі люди,— каже чоловік,— де ви тепер правду знайшли. От я скільки робив, робив, а заробив, як кіт наплакав, та ще й з тих грошей вивернув хазяїн. Де вже там правдою проживеш! Лучче жити кривдою, ніж правдою.
— Ну, брат,— каже багатий,— оце тобі раз моя правда.
Зажурився вбогий, та й пішли собі далі.
От зустрічають вони вже купця.
— Здорові, добродію!
— Здорові!
— А що ми вас хочемо попитати?
— Скажете!
— Як на світі лучче жити: чи по правді, чи кривдою!
— Ге, добрі люди! Де ж таки його правдою проживеш? Тут як почнеш продавати, то сто разів і збрешеш та піддуриш чоловіка. А то й не продаси.
Та й поїхав собі.
— Оце тобі вдруге моя правда! — каже багатий.
Ну, бідний ще дужче зажурився, та й пішли собі.
Ідуть, ідуть — зустріли пана.
— Здорові, пане!
— Здорові!
— А що ми вас хочемо попитати?
— Скажете!
— Як на світі лучче жити: чи правдою, чи кривдою?
— Ге, добрі люди! Де ж тепер та правда па світі?
Правдою не проживеш. Це мені якби правдою жити, так… І не доказав, поїхав собі.
— Ну, брате,— говорить багатий,— вертаймось додому та віддавай мені всю худобу!
Іде той бідний додому та так його журба й хилить… Забрав багатий брат усю худобу, тільки хату й кинув.
— Поки поживи,— каже,— бо мені не треба зараз, а згодом шукай собі іншої.
От сидить бідний із своєю сім’єю — і хліба шматка в хаті нема, і заробити ніде, бо хліб скрізь не вродив. Терпів убогий, терпів… Діти кричать… Узяв він мірку та й пішов до багатого брата просити хліба.
— Дай,— каже,— братику, хоч мірку якого там борошна чи зерна, нема чого їсти, діти з голоду пухнуть.
А той:
— Дай,— каже,— тобі око вийму,— тоді дам мірку борошна.
Думав той бідний, думав,— мусив згодитись.
— На,— каже,— виймай, Бог з тобою, тільки дай чого їсти.
От багатий виколов бідному око, дав йому мірку борошна. Той узяв, приносить додому,— жінка як подивилась на нього — так і скрикнула:
— Що це, чоловіче, з тобою зробилося? Де ж це твоє око?
— Еге,— каже,— де! Брат забрав!
Та й розказав їй. Поплакали вони, пожурились та й живуть тим хлібом.
За тиждень там чи за скільки — знову хліба не стало.
Узяв той чоловік мірку, знов пішов до брата.
— Дай,— каже,— братику, хліба, уже того не стало, що ти мені дав!
— Дай око вийму, тоді дам мірку!
— Як же я,— каже, — братику, буду без очей на світі жити? Уже ж ти одно вийняв. Змилуйся, дай уже так!
— Ні,— каже,— дурно не дам, дай око вийму, то тоді знову дам одну мірку.
Мусив той бідний і на те пристати.
— На,— каже,— виймай,— Бог з тобою!
От багатий брат узяв ніж, виколов йому й друге око, насипав йому мірку хліба. Той сліпий узяв та й пішов додому.
Так-сяк, за тини держачись, похапцем дійшов він додому, приносить той хліб. Жінка як на нього глянула, аж перелякалась:
— Як же це ти, чоловіче, будеш па світі жити без очей? Ми б якось роздобули хліба, а тепер… Плаче сердешна так, що й слова не промовить. Тоді чоловік:
— Не плач,— каже,— жінко! Будемо жити так, як Бог милосердний дасть. Не один же я на світі темний: є багато сліпих, та й живуть-таки якось і без очей.
От скоро й того хліба не стало, чи багато там його — мірка, а їсти е кому — сім’я!
— Ну, тепер, жінко,— каже чоловік,— до брата вже годі ходити. Відведи мене за село під ту велику тополю, що над шляхом, на роздоріжжі,— там мене покинеш на весь день, а ввечері прийдеш та й візьмеш мене додому: хто йтиме або їхатиме, то, може, подасть шматок хліба.
От жінка відвела його туди, посадила під тополею, а сама вернулась назад. Чоловік той сидить. Хтось там трохи подав йому… Далі вже вечоріє, а жінка забарилась. Устав чоловік, хотів сам додому йти, та не туди звернув, не потрапив додому. Іде та й іде і сам не знає куди. Коли чує — ліс над ним шумить. Доводиться йому в лісі ночувати. Побоявшись звіра, чоловік виліз так-сяк на дерево та й сидить там.
Коли так опівночі прибігають на те місце під той дубок нечисті і з ними ватаг їх. От і став той ватаг питати, хто що зробив. От один і каже:
— Я таке зробив, що брат братові очі за дві мірки жита повиколював.
— Добре ти зробив, та ще не такі — каже ватаг.
— А як же?
— Як той сліпий потре свої очі тією росою, що під цим деревом, то буде знов бачити.
— О! Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба ще зробити!
— Ну, а ти ж що зробив? — питає ватаг другого.
— А я в такому-то селі всю воду повисушував, що й крапельки нема, а носять її туди за тридцять та за сорок верст. Багато там пропадає людей.
— Добре ти зробив, та ще не так,— каже ватаг.
— А як же?
— Як хто відкине той камінь, що лежить на крайньому городі, то потече з-під нього вода на все село.
— О! Хто ж то й чув, хто ж то знав, що треба це робити!
— Ну, а ти ж що зробив? — питає ватаг третього.
— У такому-то королівстві у короля одна дочка, так я й тій поробив так, що осліпла, і нічого лікарі їй не подіють.
— Добре ти зробив, та ще не так,— каже ватаг.
— А як же?
— Та як цією росою, що під цим деревом, їй очі помазати, то вона одужає.
— О! Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба це робити!
А чоловік сидить собі на дереві та чує все, що ті говорять. Ось як уже розлетілися вони, він зліз з дерева, помазав очі тією росою — так і став бачити. Тоді думає: «Мені Бог поміг, поможу ж і я людям». От набрав цієї роси з собою в пляшечку та й пішов.
От пішов він до того села, де води нема. Не доходячи до села, зустрілась йому бабуся — несе пару відер на коромислі. От він поздоровкався та й каже:
— Дайте мені, бабусю, напитись!
— Е-е, синочку! Я ж її несу за тридцять верст, а поки дійду додому, половину розхлюпаю, а сім’я в мене велика — пропаде без води.
— Я, як прийду в ваше село, надам води на всіх.
От вона дала йому напитись та така рада, та мерщій у село, та розказала людям… Люди і ймуть віри і не ймуть, виходять йому назустріч, вітають його:
— Чоловіче добрий, зарятуй нас від видимої смерті!
— Добре,— каже,— тільки помагайте мені. Ведіть мене до вашого крайнього городу!
Привели вони його. Почав він шукати, почав шукати,— знайшов той камінь. Як узялися гуртом — підважують той камінь та зсувають його… Таки зсунули! Як ізсунули, так вода з-під нього й ринула… Як пішла, як пішла — так скоро 1 криниці, і ставки, і річки — скрізь стали повні водою. Люди так і зраділи, дякують тому чоловікові, надавали йому і грошей, і худоби… Сів він та й поїхав. Їде та все розпитує дорогу в те королівство. Може, й довго їхав,— таки доїхав.
Приїздить до королівського палацу та й питає людей:
— Я чув, що в вашого короля дочка нездужає,— нічого з нею лікарі не подіють, а може б, я її вилічив.
— Е, чоловіче, куди тобі! Тут такі лікарі, та й ті нічого не подіють, а ти й давно.
— Отже таки скажіть королеві!
Вони не хотіли, а він таки наполягає. Нема що робити,— сказали. Кличе його король до палацу. Привели його перед короля.
— Ти можеш,— каже,— вигоїти мою дочку?
— Можу,— відказує.
— Коли вигоїш,— дам тобі все, що схочеш,— Повели того чоловіка в ті покої, де лежала королівна. Помазав чоловік тією росою королівні очі,— так вона й стала бачити. Тоді король такий уже радий, що й не сказати. Стільки тому чоловікові багатства надавав, що вже кіньми він його повіз додому.
А тим часом жінка його бідує і не знає, де її чоловік. Думає вже так, що й на світі його нема. Коли це він приїздить уночі, стукає в віконце:
— Жінко, відчини!
Вона почула, голос пізнала та так зраділа!.. Вибігла, відчинила, веде в хату,— думає, що сліпий.
А засвіти, жінко! — говорить чоловік. Та засвітила, як глянула на нього, та аж руками сплеснула,— видючий чоловік!
— Ой, слава ж тобі, Господи! Слава ж тобі, милосердний! Та як же це тобі зробилось, чоловіче, розкажи!
— Стривай, жінко, попереду треба худобу позносити!
Як стали зносити,— куди тепер тому багатому братові до цього.
Ну, так ото вони забагатіли та й живуть. А багатий брат дочувся про це та й прибігає:
— Як це так, брате, що ти й видючий і забагатів?
Той не потаїв, розказав усе.
— Так,— каже,— й так.
От багатому братові й закортіло ще більшого багатства придбати. Тільки ніч прийшла — зараз він нишком у той ліс, та виліз на те дерево та й сидить. Коли так опівночі прилітають ізнову ті нечисті з ватагом… От і збалакались:
— Що воно за знак — ніхто того не знав, а вже сліпий брат видючим ходить, і воду пущено з-під каменя, і царівна одужала. Це ж нас хтось, мабуть, підслухує. А давайте лиш шукати! Кинулись шукати — та на дерево, аж там той багач…
То вони його як схопили, так і розірвали… Цим і казка ця кінчи́лась.

Казка про любов

Казка про любов

Мудра дівчина

Мудра дівчина

Новіший допис

There is one comment

Надіслати коментар

<-- -->