Названий батько

Зосталися три брати сиротами — ні батька, ні неньки. І дома нема нічого — ні хазяйства, ні хати. Ото й пішли вони всі втрьох найматися. Ідуть та й думають: «Коли б натрапити на доброго хазяїна!»

Аж іде дід старий-старий, борода довга біла.

— Куди це ви, дітки, йдете?

А вони кажуть:

— Найматися.

— Хіба у вас свого хазяйства нема?

— Нема,— кажуть,— Якби до доброго чоловіка в найми попасти, то ми б йому по правді робили, по щирості слухалися і за рідного батька мали б.

Дід і каже:

— Добре! Коли так, то будьте ви мені сини, а я вам — батько. Слухайтесь мене, то я з вас людей пороблю, навчу, як жити, з правдою не розминаючися. Згодилися брати та й пішли за тим дідом. Ідуть темними лісами, широкими полями… Ідуть та й ідуть, коли бачать, аж стоїть хатка чепурна, біленька в вишневому садку, квітками обсаджена. Вибігає з хатки дівчина, така гарна, що сама як та квіточка. Глянув на неї старший брат та й каже:

— Коли б мені цю дівчину посватати, та ще щоб були в мене воли та корови!

А дід-батько й каже:

— Добре, ходім сватати! Буде тобі дівчина, будуть у тебе воли й корови. Живи щасливо, та тільки за правду не забувай!

Пішли вони, висватали ту дівчину, відгуляли весілля. Став старший брат хазяїном і в тій хаті жити зостався. Ідуть вони далі — вже втрьох. Коли знову стоїть хата, а коло неї млин і ставок. І дівчина гарна щось робить коло хати — така працьовита. Підстарший брат тільки глянув та й каже:

— Коли б мені ту дівчину за себе взяти! Та ще млин і ставок мені, то я б у млині сидів та й хліб мав би, поки мого й віку.

А дід-батько й каже:

— Добре, синку, так і буде!

Пішли вони в хату, посватали дівчину, відгуляли весілля. І зостався підстарший брат з молодицею в тій хаті жити. Тоді й каже дід-батько:

— Ну, синку, тепер живи щасливо, тільки гляди, за правду ніколи не забувай!

Та й пішли собі вже вдвох: дід-батько та найменший син. Ідуть, коли бачать — хатка вбога стоїть, і дівчина виходить з хатки, гарна-гарнесенька, як зірочка ясна, а вбога така, що лата на латі. Найменший брат і каже:

— Коли б мені з цією дівчиною одружитись, то робили б ми і хліб у нас був би. Не забули б ми і про вбогих людей: самі б їли, і людей наділяли б.

Дід-батько й каже:

— Добре, синку, так і буде. Гляди ж тільки правди не забувай! Оженив і цього та й пішов собі по світах.

А три брати живуть. Старший так забагатів, що вже будинки собі помурував, червінці складає — тільки про те й думає, як би йому тих червінців найбільше постягати. А щоб убогому чоловікові допомогти, того й не згадує — дуже скупий став! Підстарший брат теж забагатів. Вже на нього наймити роблять, а сам він тільки лежить, їсть, п’є та порядок дає. Найменший так собі живе: коли що дома є, то й з людьми поділиться, а як нема, то й так собі перебуде.

Ото пішов дід-батько по світах… Пішов, ходив собі, а тоді вертається — подивитися, як-то його сини живуть та чи з правдою не розминаються.

Приходить до найстаршого, наче старець убогий… А той ходить по двору… Старий кланяється, каже:

— Якби ваша ласка подати мені милостині!

А той каже:

Ге, не такий ти вже старий! Схочеш, то заробиш. Я сам недавно на ноги зоп’явся. Оддай нищим, а собі ні в чим! А в нього добра такого, що страх: будинки муровані, стоги, стодоли, товару повні обори, комори добра повні, гроші… А милостині не дав!..

Пішов той дід. Відійшов так, може, з верству, став, оглянувся назад на ту господу та на те добро,— так усе добро й запалало. Пішов він тоді до підстаршого брата. Приходить, а в того і млин, і ставок, і хазяйствечко гарне. І сам він у млині сидить. От дід уклонився низенько та й каже:

— Дай, чоловіче добрий, хоч трошки борошна: я вбогий чоловік, крихти в роті сьогодні не мав.

— Шкода,— каже,— я ще й собі не намолов. Багато вас тут таких тиняється. Чужих злиднів не наситиш.

Пішов дід. Відійшов трохи, оглянувся,— так і охопило той млин полум’ям.

Приходить дід до найменшого брата. А той живе вбого, хатка невелика, тільки чистенька.

— Дайте,— каже,— хоч шматочок хліба!

А той чоловік йому:

— Ідіть, дідусю, в хату,— там вас нагодують і з собою дадуть.

Приходить дід у хату. Жінка, як глянула на нього, що він такий обідраний, обшарпаний, пожаліла його. Пішла в комору, винесла штани, сорочку, дала йому. Надів він. Та як надівав, вона глянула, аж у нього на грудях така рана велика, така страшна!.. Посадили вони старого за стіл, нагодували, напоїли… А тоді чоловік і питається:

— Скажіть мені, дідусю, з чого це у вас рана така на грудях?

— А це,— каже,— така в мене рана, що від неї мені скоро смерть буде. Тільки мені день і зосталося жити.

— Оце лихо! — каже жінка.— І нема на неї ніяких ліків?

— Є,— каже дід,— та тільки лихо, ніхто тих ліків не дасть, хоч кожен може.

Тоді чоловік:

— Чому ж не дати? Аби міг! Кажіть які!

— Та такі,— каже дід,— як хазяїн сам візьме та під палить свою Хату та все його добро згорить, а тоді взяти того попелу та й засипати мені рану, то рана так і загоїться. Та хіба ж є такий чоловік на світі, щоб те зробив?

Замислився найменший брат. Довго думав, а тоді до жінки:

— А як, жінко, думаєш?

Та так,— каже жінка,— що ми хату вдруге наживемо, а добрий чоловік як умре, то вже йому другого життя не буде.

— Ну, коли так,— каже чоловік,— то винось дітей з хати.

Повиносили вони дітей, самі повиходили… Глянув чоловік на хату — жалко йому свого добра! А людини ще жалкіше! Взяв та й підпалив. Так ураз вона полум’ям і взялася — де й ділася…

А замість неї враз постала інша хата, така гарна та пишна.

А дід стоїть та тільки всміхається.

— Бачу,— каже,— сину, що з вас трьох тільки ти сам не розминувся з правдою. Живи ж щасливо!

Тут відразу пізнав чоловік свого названого батька. Кинувся до нього, аж його вже й нема. То вони й дітям про нього все розповіли, і по правді жити вчили. З людьми ділитися, вбогих не цуратися, старших шанувати. «Може, дід-батько ще до нас прийде?» — питають діти.

— Може, й прийде.

Вівчар Василько і золоті гори

Вівчар Василько і золоті гори

Про липку і зажерливу бабу

Про липку і зажерливу бабу

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->