Ти – моє диво

За годину до Нового Року ліс схвилювався. Такого давно не було. Та що там! Такого не було зроду-віку. Ніхто не накривав на святковий стіл. Ніхто не вирізав із кольорового паперу веселі фігурки, щоб прикрасити віконце. Навіть Мати-Білка похапцем покидала недокришений салат олів’є і пострибала з білченятами на узлісся.
У натовпі складно було одразу збагнути, в чім річ. Тільки й чулося:
– Не може бути!
– Ай-я-я-яй…
– Оце так!
– А я казав, треба було посадовити сторожа.
– Хто ж знав, – розгублено стесло плечима Вовченя, – вона ж величезна.
– Величезна не величезна, а ялинка наша… того, – ображено констатував Борсук.
– Аааааа…, гуртом заплакали білченята.

І лісові звірята миттю оточили малят, примовляючи:
– Пусте!
– Ми нову знайдемо!
– Цукерочок?
– У-лю-лю…

Саме у цей час, разом із лапатим снігом та першими зірочками, зовсім несподівано розлився узліссям запах печених пиріжків із повидлом. Звірятка повели носиками та принишкли. Навіть білченята схлипнули та заспокоїлись. Зовсім скоро з’явилися й пиріжки, але не самі, а разом із Маленьким Їжачком ті Білою Польовою Мишею.

– А ви вже тут? – здивувався Маленький Їжачок.
– А ми вам пиріжків напекли, – тихенько додала Біла Польова Миша.

Звірята стояли збентежені. Вони думали, радіти їм чи плакати далі.
– Ура! Маленький Їжачок повернувся, – першим порушило тишу Лисеня і додало:
– Із Білою Польовою Мишею…

Незабаром звірята уминали пиріжки за обидві щоки й розпитували Маленького Їжачка і Білу Польову Мишу про їх подорожі на трамвайчику.
– А де ялинка? – відкушуючи апетитний шматочок, між іншим поцікавився Маленький Їжачок.
Запала тиша.
Тільки де-не-де потріскували гілочки та сміялися сніжинки.

– Немає, – буркнув Кролик.
– Гм, – почухав потилицю Маленький Їжачок, і очі його заблищали, наче промінчики.
Біла Польова Миша одразу ж зрозуміла, як прикро він вражений, тому швидко заховала його лапку в свою.

А Маленький Їжачок стояв і думав.
Думав він не про ялинку, що зникла, не про те, що хтось стягнув з тарілки останній пиріжок, а про те, що вони з Білою Польовою Мишею нарешті разом.
Біла Польова Миша поклала голівку йому на плече.
І тоді Маленькому Їжачку сяйнула думка:
«На світі немає нічого неможливого для тих, хто загадує одне бажання на двох!»

– А якщо це одне бажання не на двох, не на десятьох, а на цілий ліс! – радісно вигукнув Маленький Їжачок.
– Га?
– Що?

Прокотилося по галявині.
Але Маленький Їжачок уже не звертав уваги. Він попросив, щоб усі стали навколо того місця, де колись красувалась ялинка. Заплющили очі й загадали одне-єдине бажання…

– Ялинко, повернись…
– Ялинко…
– По-вер-нись…
«Кра-са! Кра-са! Кра-са яка!» – над головами раптом почулося каркання Допитливої Ворони.

Втішені, звірята миттю розплющили очі і… потупили їх додолу.
А ялинки, як і раніше, не було.

– Хто неякісно загадав бажання? – прокричав Борсук.
«Кар! Кар! Куди ж ви дивитеся, роз-зяви! Он вона, погляньте! Пер-реливається вогниками на сусідній галявині», – гукнула звірят Допитлива Ворона і, не гаючи більше часу, полетіла в бік новорічної красуні.

– Вийшло! – вигукнули лісові мешканці і, взявшись за лапки, поквапилися слідом.
– Диво… – сором’язливо мовив Маленький Їжачок.
– Диво… – сором’язливо повторила Біла Польова Миша.
«Ти – моє диво», – подумки сказали обоє

Автор: Єкатеріна Кулік (Переклад: Іра Мельниченко)

Малинові листочки

Малинові листочки

Ти – моє диво

Які на смак сонячні промінчики?

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->