Які на смак сонячні промінчики?

Одного літнього ранку Маленький Їжачок вийшов із будиночку і зовсім випадково побачив, як із неба прямісінько на нього впали два сонячні промінчики.
“Які вони тендітні та зґрабні”, – подумки відзначив Маленький Їжачок, стаючи навшпиньки і потягуючись. І раптом він завмер… Ці промінчики нагадали йому Білу Польову Мишу, з якою вони нещодавно бавилися у хованки біля ставка.
І серденько закалатало швидше…
Маленький Їжачок збагнув, що він чи не вперше у житті закохався… по-справжньому. Тобто не так, як це траплялося зазвичай – у всіх одночасно: у мариновані лисички, в росу біля ґанку, в повидло з ромашок, у метелика, в яблучний пиріг Мами-Білки, в зірки… хмари… конвалії… блискучі камінці… а закохався у когось однісінького.
Примружившись щодуху, він бачив перед собою лише Білу Польову Мишу.
“Оце так, – зітхнув Маленький Їжачок, – ось яка насправді щира любов…”
Зроблене відкриття настільки його приголомшило, що він так і принишк на місці з заплющеними очима і відкритим, від подиву, ротом.
– Гей, Маленький Їжачку, ти що це робиш? – Гукнуло, пролітаючи повз нього, Совеня.
Маленький Їжачок нізащо не хотів ділитися думками про Білу Польову Мишу. А раптом Совеня закохається у неї? Такого він не зможе пережити.
– А це, – повільно тягнув Маленький Їжачок, намагаючись менше посміхатися і бути якомога байдужливішим, – це я так снідаю. Ти лети собі, Совеня, далі.
Оскільки Совеня за вдачею було дуже допитливим, то, звичайно, нікуди не полетіло, а вирішило затриматися на декілька годинок.
– Мабуть, дуже смачно? – Совеня люб’язно повело розмову здаля, спустившись до Маленького Їжачка і сівши якомога ближче, – оскільки ти виглядаєш таким щасливим.
– Угу, – пробубонів Маленький Їжачок і посміхнувся.
– Маленький Їжачку, а що ти їси? – Напосідало Совеня.
– Сонячні промінчики.
“Отакої, – Здивувалося Совеня. – Скільки літаю, і жодного разу мені не спадало на думку, що вони їстивні. Хм…”
– А які вони? – Совеня вирішило про всяк випадок з’ясувати перед тим, як покласти собі до дзьоба перший промінчик.
– Солодкі…, – зітхнув Маленький Їжачок.
– Солодші, аніж цукрова вата?
– Угу…
– Солодші за мед?
– Угу…
– Маленький Їжачку, а чи можна мені поснідати поруч тебе? Бо із самісінького ранку – ані росіночки у роті… Обіцяю, я трошечки…
– Та їж собі на здоров’я – он їх скільки!… Тільки тихо.
– Обіцяю!
Совеня заплющило очі. Задерло голову. І навіть розпушило крила перед тим, як широко відкрити дзьоб…
– Смакота! – не витрималося і знову вигукнуло Совеня.
– Ти ж пообіцяло мовчати, – Маленький Їжачок докірливо поглянув на Совеня.
– Не зміг втриматися. Вони такі теплі, точнісінько, як мамині млинці…
А Маленький Їжачок нічого вже і не чув, окрім сміху Білої Польової Миші.
Цього теплого літнього ранку Борсук, що пробігав повз, був украй заклопотаним, однак зупинився, побачивши, як Маленький Їжачок із допитливим Совеням стоять на галявині з заплющеними очима і відкритими ротами.
– Ви тут чого? – Діловито запитав Борсук.
– Тсс, – прошепотів Маленький Їжачок, боячись, що мордочка Білої Польової Миші зникне.
– Ми снідаємо, – пояснило ледь чутно Совеня.
– Чим? – Також пошепки перепитав Борсук.
Совеня розплющило одне око. Подивилося на задоволеного Маленького Їжачка, після чого прошепотіло:
– Сонячними промінчиками.
“Які розумні, – відзначив Борсук про себе, – і як я сам не здогадався?”
– А можна мені з вами? – Тихенько запитав він.
Совеня ще раз поглянуло у бік Маленького Їжачка і швиденько зробило знак крилом.
– Зрозумів, – відповів Борсук і завмер на місці з заплющеними очима та відкритим ротом.
– Ой, як смачно! Їй богу, смачніше за сирники!
– Тсс…, – прошепотіло Совеня.
– Тсс…, – додав Маленький Їжачок.
Кролик, за звичкою, прямував на город. Побачивши цю картину, зупинився. Почухав потилицю. І без жодного слова став із заплющеними очима і відкритим ротом поруч…
Не минуло й півгодини, як галявину заповнили лісові мешканці …
– Полуничне варення, – облизувалася із заплющеними очима Мама-Білка.
– Мигдальне печиво, – зітхнуло Лисеня.
– Бабусині пиріжки, – облизалося Вовченя.
– Здоба…
– Зефір…
– Іриски…
“Любити – це бачити перед собою постійно того, кого ти любиш, – подумки сказав Маленький Їжачок і додав: – і дарувати радість тим, хто зараз поруч із тобою”.
І нехай всім здавалося, що Маленький Їжачок нічого не помічає, насправді, це було не так. Він просто був дуже-дуже щасливий… А коли ти щасливий, то не потрібні слова…