Казки для дітей

Маринка не так часто приїжджала у село о бабусі з дідусем. Літо було єдиною порою під час якого всі три місяці проводила з ними. Хоча їй було всього шість років, із великим задоволенням допомагала стареньким на городі, в саду, на подвір’ї, в будинку. Вона також любила, коли за якісну виконану роботу, бабуся пригощала їх своїми смачними стравами, називала її ангелятком, квіточкою, котиком, а дідусь іще — перлинкою. Й хоча маленька не знала, що це таке, перлинка, все-таки вірила: якби перлина не була цінною річчю, ніколи не називав її так. —...

Літо збігло швидко і непомітно. Але листочки, що росли на деревах це помітили тільки тоді, коли почали втрачати свій зелений колір. Куди та чому він зникав — не знали. Поки художниця Осінь розфарбовувала їх у інші кольори, вони зі сумом дивилися в небо, зітхали, тихо перемовлялися поміж собою, згадуючи, як їм усім було добре рости й шелестіти на гілках дерев, пити теплі краплини ранішньої роси, загравати з вітерцем, слухати спів птахів. А ще вдихати аромати літніх квітів, трави, які росли внизу на землі. «Однак тепер усього цього не буде, —...

Якось на дорозі йдучи назустріч одне одному зустрілися Щастя і Нещастя. Щастя — веселе, дзвінке в голосі та світле душею, співало пісню від якої дихалося легко і вільно. Воно наче летіло розправив свої крила. Нещастя — сумне, сповнене образ, безголосе, зігнувшись, наче тягнуло на собі важку ношу, ледве переставляло ноги. — Чому ти таке нещасливе? — запитало Щастя Нещастя, зрівнявшись із ним. — Тому що я є Нещастя, — відповіло без виразу, подивившись сумними очима, в яких крім сірої завіси смутку та журби, крізь яку, здавалося ніколи не проникало проміннячко...