Треба жити далі

Василь ніколи не бачив свого батька. Іноді кортіло до нестями, щоб добрий та плечистий чоловік  був поруч. Щоб можна було разом посміятись, дивлячись комедію; відремонтувати кран на кухні у бабусі; утішати маму, коли вона приходить така засмучена з роботи. Коли річ заходила про батька, мати завжди переводила розмову в інший бік, навіть намагалась жартувати. Та Василько не малий, десять років, п’ятий клас, розуміє що до чого. Значить не склалося. А маму хлопець дуже любить, вона в нього дуже добра. Сьогодні до класного часу «Урок добра» його мама провела «майстер-клас» з виробництва паперових пташок, робили голуба  Миру.

До класу постукали, це прийшли волонтери, щоб передати наших голубів воїнам АТО. 

— Діти, давайте напишемо листи подяки чоловікам, які захищають нашу землю і передамо наступного разу, — запропонував учитель.

У Василя защемило в грудях. Вдома він взяв аркуш і почав писати про життя у класі, про події двору та спортивні досягнення, а головне — повідомив, що мріє мати сильного друга. 

Листи відправили, а через деякий час несподівано прийшла відповідь від бійця Андрія. Боєць щиро розповідав, що йому важко, але він тримається. Зав’язалось листування. Два рази на місяць приходили листи, бойові будні — це не іграшка. 

— Нічого, що немає батька, станеш дорослим — зроби все, щоб стати добрим батьком для своїх дітей, — написав боєць Андрій Василькові.

А в п’ятницю в програмі новин було оголошено хвилину мовчання, на екрані показали прізвище Андрія. 

— Ні, ні, ні — заридав хлопець, — хай буде проклята війна.

— Треба жити далі, — обняла мати сина.