Подолати Дракона

В одному старовинному селищі в горах, де протікають прозорі води, а повітря кришталево-чисте, жили дуже добрі люди. Не могли вони насолоджуватись дарами природи, бо ними керував жорстокий господар — ДРАКОН. Його ніхто не бачив, та кожного місяця стражі збирали великі податки, які зростали та зростали. 

— Наступного разу буде нічого давати, — схвильовано промовив дідусь Семен.

— В мене є скриня з рушниками, діду, — відповіла Стефанія.

— Та то ж твоє придане. 

— Е-гей, — закричали за вікном, — я йду вбивати Дракона.

Вулиці швидко заповнились людьми. Вони виносили їжу, гроші — все, що могли — для сміливця, що йде на бій з драконом. Той гордовито йшов дорогою, високо піднявши шаблю. Певно, хотів слави.

— Знищу ДРАКОНА — сам буду керувати, — думав він.

 Дорога вела в гори, її називали дорогою Смутку, ніхто не повертався назад.

Три дні і три ночі чекали, сподівались.

— ДРАКОН переміг, — роздалися крики, стража прийшла за новими податками.

Скриню забрали. Спустошені хати, засмучені люди.

— Я піду боротися, ще й грошами розживуся. Не хочу жити в злиднях, — мовив місцевий кравець.

 Він підняв булаву і також вийшов на дорогу Смутку.

— Знищу ДРАКОНА — усі гроші будуть моїми, — думав він.

Три дні і три ночі не було чуток про нього. І нарешті гул людський поширив новину — ДРАКОН переміг.

Склали люди руки і надія на визволення від зла гаснути почала. Невгамовний ДРАКОН наказав — дівчат подати у печеру. 

— Час прощатись, діду, — сказала Стефанія.

— Не пущу, не пущу свою кровинку, — дід вчепився у двері скрученими від тяжкої праці руками. 

— Краще допоможи мені, є в мене один задум, але для цього потрібен одяг стражника і меч, що здатен подолати дракона. Прийдуть служаки драконові, побачать на столі напій — хай п’ють, а ти не пий — він сон навіює. 

Не встигли більш нічого сказати, аж стукають служаки до хати. Нахабні, жорстокі, злі — з’їли все, що було на столі. Сон зморив їх, захропіли.

Стефанія з дідом переодяглися, взяли шаблю, а на візок кинули ляльку, ніби дівчину. Рушили відомою дорогою до палацу. Дорога втомила обох.

— Сили покидають мене, Стефанко, — далі я не зможу піти, — залиш мене тут, але пам’ятай: тобі треба подолати двох драконів.

Дід знепритомнів. Безмежна лють охопила Стефанію і вона кинулась до палацу. Перешкод не було, всі думали, що повернувся  служака. А вона все мчала прямо в покої злого правителя.  

— Ти за все відповіси, злодію, — меч розрубав макітру дракона.

 Той здивовано кліпнув очима.

— Тепер ти – дракон.

Останній видих пащі і зелене тіло простяглося біля ніг дівчини. Невже перемога? Така легка? Можливо, в іншій залі ще один  дракон? Та ні, нікого. Вона зайшла – золото, навкруги гори золота, коштовностей, дорогого вбрання. ЇЇ руки торкнулись золотих монет, почали перебирати, насолоджуючись. Вона забула про все на світі. Скільки пройшло часу — невідомо. Аж ось побачила золоту вазу роботи стародавніх майстрів. Підійшла. Золото віддзеркалювало страшну пащу дракона. Другий дракон! Крутнула головою, нікого. Паща теж крутнулась, значить Другий дракон — вона сама. Ні, не може бути! Це все — КЛЯТЕ ЗОЛОТО. Воно належить іншим людям, тож їм треба його повернути. 

Стефанія метнулась за мечем та прорубала вікно, груди золота посипались на дорогу, рікою потекли до людей. 

Люди підняли вгору очі і побачили молоду гарну дівчину, яка посміхалась їм.

За жодне золото не можна купити право бути СПРАВЖНЬОЮ ЛЮДИНОЮ.

Подолати Дракона

Не зволікай!

Подолати Дракона

Треба жити далі

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->