Подолати Дракона

Поділитися

В одному старовинному селищі в горах, де протікають прозорі води, а повітря кришталево-чисте, жили дуже добрі люди. Не могли вони насолоджуватись дарами природи, бо ними керував жорстокий господар — ДРАКОН. Його ніхто не бачив, та кожного місяця стражі збирали великі податки, які зростали та зростали.

— Наступного разу буде нічого давати, — схвильовано промовив дідусь Семен.

— В мене є скриня з рушниками, діду, — відповіла Стефанія.

— Та то ж твоє придане.

— Е-гей, — закричали за вікном, — я йду вбивати Дракона.

Вулиці швидко заповнились людьми. Вони виносили їжу, гроші — все, що могли — для сміливця, що йде на бій з драконом. Той гордовито йшов дорогою, високо піднявши шаблю. Певно, хотів слави.

— Знищу ДРАКОНА — сам буду керувати, — думав він.

Дорога вела в гори, її називали дорогою Смутку, ніхто не повертався назад.

Три дні і три ночі чекали, сподівались.

— ДРАКОН переміг, — роздалися крики, стража прийшла за новими податками.

Скриню забрали. Спустошені хати, засмучені люди.

— Я піду боротися, ще й грошами розживуся. Не хочу жити в злиднях, — мовив місцевий кравець.

Він підняв булаву і також вийшов на дорогу Смутку.

— Знищу ДРАКОНА — усі гроші будуть моїми, — думав він.

Три дні і три ночі не було чуток про нього. І нарешті гул людський поширив новину — ДРАКОН переміг.

Склали люди руки і надія на визволення від зла гаснути почала. Невгамовний ДРАКОН наказав — дівчат подати у печеру.

— Час прощатись, діду, — сказала Стефанія.

— Не пущу, не пущу свою кровинку, — дід вчепився у двері скрученими від тяжкої праці руками.

— Краще допоможи мені, є в мене один задум, але для цього потрібен одяг стражника і меч, що здатен подолати дракона. Прийдуть служаки драконові, побачать на столі напій — хай п’ють, а ти не пий — він сон навіює.

Не встигли більш нічого сказати, аж стукають служаки до хати. Нахабні, жорстокі, злі — з’їли все, що було на столі. Сон зморив їх, захропіли.

Стефанія з дідом переодяглися, взяли шаблю, а на візок кинули ляльку, ніби дівчину. Рушили відомою дорогою до палацу. Дорога втомила обох.

— Сили покидають мене, Стефанко, — далі я не зможу піти, — залиш мене тут, але пам’ятай: тобі треба подолати двох драконів.

Дід знепритомнів. Безмежна лють охопила Стефанію і вона кинулась до палацу. Перешкод не було, всі думали, що повернувся служака. А вона все мчала прямо в покої злого правителя.

— Ти за все відповіси, злодію, — меч розрубав макітру дракона.

Той здивовано кліпнув очима.

— Тепер ти – дракон.

Останній видих пащі і зелене тіло простяглося біля ніг дівчини. Невже перемога? Така легка? Можливо, в іншій залі ще один дракон? Та ні, нікого. Вона зайшла – золото, навкруги гори золота, коштовностей, дорогого вбрання. ЇЇ руки торкнулись золотих монет, почали перебирати, насолоджуючись. Вона забула про все на світі. Скільки пройшло часу — невідомо. Аж ось побачила золоту вазу роботи стародавніх майстрів. Підійшла. Золото віддзеркалювало страшну пащу дракона. Другий дракон! Крутнула головою, нікого. Паща теж крутнулась, значить Другий дракон — вона сама. Ні, не може бути! Це все — КЛЯТЕ ЗОЛОТО. Воно належить іншим людям, тож їм треба його повернути.