Я прокинувся від шуму. Щось впало біля мого вуха. — Ой, — почув я голос Веста. — ледь не зачепив. Виспався? — Так, а що ти там робиш? — запитав я. — Як що? Шукаю щось поїсти. По правді, я теж був голодний. Цього разу я вирішив допомогти. Але навіть удвох ми не знайшли нічого. Обоє голодні, ми безнадійно пішли до іншого баку. Нарешті я знайшов декілька сосисок загорнутих у поліетиленовий пакетик. Не делікатес, звичайно, але голод ми перемогли. Я згадав про розповідь і Вест очевидно також. — Ну, сідай...
Taras
Пригода 1. Ворона Ілона була найпихатішою у всьому світі воронячого птаства. Це через те, що вона мала 16 чорних пір’їнок, які на сонці переливалися фіолетовим кольором. Одного, як далі виявилося, нещасливого дня ворона Ілона летіла собі над містом, поважно каркаючи. Раптом подув сильний вітер, який підхопив Ілону, перевернув її три рази в повітрі, та так сильно, що аж вирвало з ворони 7 чудових пір’їнок. Ворона втратила рівновагу, й у повному розпачі впала на землю. Коли прийшла до тями, розгледіла біля себе одну із своїх чудових пір’їнок. Взяла її і спробувала...
1. Сорок дві африканські мавпочки вирішили збудувати прекрасне місто. Але 17 з них, почувши, що треба буде самим будувати, відмовилися. 15 мавпочок не вміли нічого робити, окрім як їсти банани, а ще п’ять так журилися невідомо чому, що тільки те й робили, що плакали. Тому-то ці всі мавпочки і відмовилися від побудови міста. А зводити красень-місто залишилися тільки веселі та працелюбні мавпочки. Порахуйте, скільки їх будуватиме місто. 2. Своє місто мавпочки назвали Додавалія. А назвали його так тому, що дуже любили додавати. Їм не подобалося, коли щось зменшувалося, чи коли...
– Тихіше, друзі! Бачите, насупилося небо, вкрилося кудлатими сірими хмарами, а змерзла Земля вже відчуває дихання Зимовира. – А хто це, Зимовир? – пошепки питають діти. – Вмощуйтеся і сидіть тихенько, а я вам розповім. Зимовир – то велетенський білий звір, такий велетенський, що, мабуть, більший за найбільшу гору. На перший погляд страшний, але зовсім не злий, розсудливий та справедливий. Він має довжелезний хвіст, товсте кудлате тіло, та великі пухнасті крила. В нього довга пащека, якою він залякує негідників, та великі добрі очі, що вселяють надію, довгі вуса, які розвиваються...
(мал. О. Турської) Колись, коли я була маленькою. Так це було давно і саме взимку. Я споглядала у вікно на повільний танок падаючих з неба сніжинок. Враз, сніжинки закрутилися, заметушилися і зібралися у віхолу. А повітрям, крізь хмару сніжинок хутко наближалася висока жіночка у довгому срібному вбранні. Її пухнасте срібне волосся розвивалося так само як і снігова хуртовина. Без усякого сумніву, то була тітонька Завірюха. Було видно, що вона поспішала. Летіла стрілою, і бубоніла собі під ніс: – Скільки можна, я не можу так працювати. Прокинувшись, я не встигаю навіть...
Настало тепле літо, коли я зустрів свого батька. Я тоді лежав на дитячому майданчику лапками догори і грівся на сонці. Заплющивши очі, уявляв собі, що я — іриска, і от-от розтану. Це було дуже гарне відчуття. Так любила робити Кота, а я щоразу згадував про неї. Лежав я так доки сонце не зайшло за обрій і я відчув прохолодний вітерець, що лоскотав животик. Я перевернувся на лапки та побачив якогось знайомого кота, який переходив дорогу. Він направлявся до помийного відра на іншій стороні вулиці. Я дивився на його ходу і...
Вже стало зовсім холодно, а з неба випав сніг. Красиво засипав він усі дороги, будинки і верхівки дерев. Мені надзвичайно подобалось місто, в яке я потрапив, після того, як випав сніжок. Дітлахи кидались сніжками, ліпили сніговика, возили санки. І всі були такими веселими. Ця радість передавалась мені, але я почав замерзати. Де я тільки не шукав притулку, всюди мені ставало холодно. А згодом я почав відчувати страшенний голод. Зіщулившись біля якогось житлового будинку, я намагався знову зігрітися, але в мене нічого не виходило. Як же моторошно стало, коли на вулиці...
В мене часто складалося враження, що ми з Вестом — справжні детективи. Принаймні поводилися ми саме так. Прошукували цілі квартали, вичікували мешканців різних будинків під під’їздами, з надією побачити тих, кого ми шукали. Але і я, і Вест розуміли: цього замало. Світ такий великий, а ми такі малі, що я втрачав надію знайти їх. Проте Вест був настроєний на успіх і своїм оптимізмом він підзаряджував мене, просто як батарейку, що сідає. А й справді, хіба маленька муха-цокотуха не може облетіти весь світ? А я його лапками обійду! Наші пошуки не...
В дорозі я був вже дуже давно. Можливо, місяць, або й більше. Все йшов та йшов… Сонце гріло вже не таким ласкавим промінням, вітер ставав все холоднішим, а дощ випадав дедалі частіше. Я страшенно сумував за Котою і нерідко згадував про неї. Якось згадалася мені одного разу легенда, яку вона мені розказала. Кота запевняла, що це й не легенда зовсім, а реальна історія, та всі вважають її надто фантастичною, тому й згадують її лише як давній міф. А розповідь звучала так: В одному дуже маленькому містечку, такому маленькому, що й...
Вже не пам’ятаю як довго я йшов, але те, що втомився, можна було побачити і по мені, і по моїй ході. Хитало мене як березовий листочок посеред пізньої осені. Та й холодно мені було так само. Я зупинявся, вдивлявся в, здавалось, безкінечну дорогу і йшов далі. Почався дощ, а так як я його терпіти не можу, довелось замислитись про пошук бодай найменшого сховища. На щастя, зовсім скоро я побачив маленьку шпаринку у вулиці. «Мабуть, каналізація» — подумав я і впевнено рушив до неї. Так, це справді була каналізація. В ній...
