Рибки повільно плавали серед водоростей великого акваріуму, що стояв навпроти Юркового ліжка. Хлопчик хворів вже кілька днів. Він тихо лежав і дивився на рибок. Акваріум нагадував йому море, де вони з батьками були минулого літа. Поряд з акваріумом лежала велика, красива мушля, яку хлопчик знайшов, коли пірнав. Юрко узяв її і притулив до вуха, щоб «послухати море». Він слухав море, спостерігав, як повільно піднімаються кульки кисню від водоростей на поверхню води у акваріумі, і ось вже очі Юрка почали самі заплющуватися і він не міг цьому опиратися. Здавалося, що його...
Taras
Два близнюки зелені коники: Коник та Стрибунець, Хрущ, Павучок, Метелик, Жук-Олень та Сонечко вирішили зіграти у футбол. – Ми розділимося на дві футбольні команди, – сказав Стрибунець. – Якраз у кожній команді буде ГОЛКІПЕР, ФОРВАРД і СТОПЕР. – Це хто такі? – запитав жук-Олень. – І ким, з цих зарозумілих назв буду я? – Запам’ятовуй, Голкіпер – це воротар. – А можна воротарями будемо ми? – запропонували Хрущ та Павучок. – Безперечно. Тепер далі. Форвард – це нападаючий. На мою думку, форвардами двох команд будемо ми, брати-коники. А от Стопери...
На старій березі, з обламаною колись вітром верхівкою, було лелече гніздо. А у гнізді самотньо стояв уже оперений Буслик і махав крилами, розганяючи полудневу спеку, а заодно й вправляючи крила, на яких йому час було злітати в небо. Але Буслик… боявся. Дві його старші сестрички давно літали разом з батьками на широку луку за селом, щоб ловити там прудких, стрибучих жабенят, лякати зелених коників і булькатих бабок з тонесенькими тулубами й прозорими крилами. Увечері, повернувшись, вони навіть не сідали на гніздо, підкреслюючи цим зневагу до боягуза-братика, а мостилися на свіжій...
Маленький Брахіозавр ходив до дитячого садочка динозаврів. Там він залюбки товаришував зі своїми друзями динозаврами Бронтозавром, Диплодоком, Ігуанодоном та Стегозавром. Разом вони ліпили скульптури з піску, малювали, каталися на гойдалках та їли листя солодких папоротей. Кожен з друзів динозаврів був неповторною особистістю. Диплодок краще за всіх малював, тому що в нього, порівняно з тілом, найдовший хвіст. Своїм хвостиком Диплодок брав пензлик, і малював красиві малюнки – декоративні хвощі та плавуни. Брахіозавр був самим замріяним. З малюків він був найвищим, тому всім здавалося, що Брахіозавр носиком дістає неба. А малюк просто...
Я прокинувся від шуму. Щось впало біля мого вуха. — Ой, — почув я голос Веста. — ледь не зачепив. Виспався? — Так, а що ти там робиш? — запитав я. — Як що? Шукаю щось поїсти. По правді, я теж був голодний. Цього разу я вирішив допомогти. Але навіть удвох ми не знайшли нічого. Обоє голодні, ми безнадійно пішли до іншого баку. Нарешті я знайшов декілька сосисок загорнутих у поліетиленовий пакетик. Не делікатес, звичайно, але голод ми перемогли. Я згадав про розповідь і Вест очевидно також. — Ну, сідай...
Пригода 1. Ворона Ілона була найпихатішою у всьому світі воронячого птаства. Це через те, що вона мала 16 чорних пір’їнок, які на сонці переливалися фіолетовим кольором. Одного, як далі виявилося, нещасливого дня ворона Ілона летіла собі над містом, поважно каркаючи. Раптом подув сильний вітер, який підхопив Ілону, перевернув її три рази в повітрі, та так сильно, що аж вирвало з ворони 7 чудових пір’їнок. Ворона втратила рівновагу, й у повному розпачі впала на землю. Коли прийшла до тями, розгледіла біля себе одну із своїх чудових пір’їнок. Взяла її і спробувала...
1. Сорок дві африканські мавпочки вирішили збудувати прекрасне місто. Але 17 з них, почувши, що треба буде самим будувати, відмовилися. 15 мавпочок не вміли нічого робити, окрім як їсти банани, а ще п’ять так журилися невідомо чому, що тільки те й робили, що плакали. Тому-то ці всі мавпочки і відмовилися від побудови міста. А зводити красень-місто залишилися тільки веселі та працелюбні мавпочки. Порахуйте, скільки їх будуватиме місто. 2. Своє місто мавпочки назвали Додавалія. А назвали його так тому, що дуже любили додавати. Їм не подобалося, коли щось зменшувалося, чи коли...
– Тихіше, друзі! Бачите, насупилося небо, вкрилося кудлатими сірими хмарами, а змерзла Земля вже відчуває дихання Зимовира. – А хто це, Зимовир? – пошепки питають діти. – Вмощуйтеся і сидіть тихенько, а я вам розповім. Зимовир – то велетенський білий звір, такий велетенський, що, мабуть, більший за найбільшу гору. На перший погляд страшний, але зовсім не злий, розсудливий та справедливий. Він має довжелезний хвіст, товсте кудлате тіло, та великі пухнасті крила. В нього довга пащека, якою він залякує негідників, та великі добрі очі, що вселяють надію, довгі вуса, які розвиваються...
(мал. О. Турської) Колись, коли я була маленькою. Так це було давно і саме взимку. Я споглядала у вікно на повільний танок падаючих з неба сніжинок. Враз, сніжинки закрутилися, заметушилися і зібралися у віхолу. А повітрям, крізь хмару сніжинок хутко наближалася висока жіночка у довгому срібному вбранні. Її пухнасте срібне волосся розвивалося так само як і снігова хуртовина. Без усякого сумніву, то була тітонька Завірюха. Було видно, що вона поспішала. Летіла стрілою, і бубоніла собі під ніс: – Скільки можна, я не можу так працювати. Прокинувшись, я не встигаю навіть...
Настало тепле літо, коли я зустрів свого батька. Я тоді лежав на дитячому майданчику лапками догори і грівся на сонці. Заплющивши очі, уявляв собі, що я — іриска, і от-от розтану. Це було дуже гарне відчуття. Так любила робити Кота, а я щоразу згадував про неї. Лежав я так доки сонце не зайшло за обрій і я відчув прохолодний вітерець, що лоскотав животик. Я перевернувся на лапки та побачив якогось знайомого кота, який переходив дорогу. Він направлявся до помийного відра на іншій стороні вулиці. Я дивився на його ходу і...
